“Те, що люди думають,
більш важливе в історії,
ніж об’єктивні факти”.
Алан Тейлор,
англійський історик [1].
У закритих суспільствах, на кшталт СРСР, взаємодія між владою та соціумом набуває особливо загострених форм. Влада всіма доступними їй засобами (преса, література, кіно, освіта, фольклор) нав’язує громадянам певні думки, переконання, які з часом набувають форми цілісної, ідеологічно вивіреної, відповідним чином відретушованої картини дійсності. У Радянському Союзі методично реалізовувалася політика “примусової амнезії”, яка, як зазначає українська дослідниця Л. В. Гриневич, дозволила вже у повоєнні роки отримати нове покоління радянських людей, для котрих 1930-ті рр. асоціювалися виключно з перемогами та успіхами і аж ніяк не з голодом, жертвами чи репресіями[2].
Незручні владі теми швидко потрапляли під негласну заборону. Прикладом цьому є історія Всесоюзного об’єднання “Торгсин” (18 липня 1930 р. – 1 лютого 1936 р.), яке менше, ніж за п’ять з половиною років пройшло шлях від невеликого відділу в системі московської торгівлі до однієї з найуспішніших зовнішньоторговельних організацій країни. Невипадково його розквіт співпав з роками Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Спекулятивно-грабіжницькі методи роботи організації суперечили основним гаслам більшовиків і дискредитували владу, тому та намагалася максимально дистанціюватися від неї після її ліквідації. Не дивно, що перші систематичні дослідження, цілком присвячені історії Торгсину, з’явилися лише на початку 1990-х рр., після розпаду Радянського Союзу. Піонерами даної проблематики стали О. О. Осокіна[3] та В. І. Марочко[4], які зацікавилися об’єднанням на всесоюзному та республіканському рівнях, ввели до наукового обігу ряд невідомих до цього джерел, створили з три десятки історичних розвідок, статей та одну монографію[5]. Дедалі більшої популярності набуває мікроісторичний вимір, в межах якого дослідники звертаються до питань функціонування окремих обласних контор, відділень або крамниць системи, як-от: І. В. Павлова, В. А. Толмацький, О. Ю. Мельничук, І. В. Шуйський та інші[6].
Пропонована розвідка має на меті прослідкувати процес трансформації знань та уявлень людей про Торгсин від моменту його появи до початку 1990-х рр., тобто до моменту його цілеспрямованого вивчення науковцями. Передусім варто зупинитися на рівні індивідуальної i родинної пам’яті про об’єднання, порівнюючи її з формуванням колективного сприйняття організації групами осіб, які особисто не стикалися з нею.
Головним джерелом фінансування розпочатої в СРСР індустріалізації мав стати експорт. У резолюціях XV конференції ВКП(б) зазначалося: “Здійснення індустріалізації на цій стадії розвитку стикається з необхідністю максимального ввезення устаткування, можливість розширення якого залежить від розвитку експорту і звільнення імпорту від тих товарів, які можуть бути вироблені всередині СРСР”[7]. З прийняттям постанови Ради праці і оборони від 7 вересня 1927 р. в областях і республіках почали створюватися експортні наради, які координували роботу з виробництва і заготівлі продукції, вишукували нові види експорту, контролювали якість призначених на експорт товарів. Однак свої корективи в державні плани внесла світова економічна криза 1929–1933 рр. Падіння цін на сільськогосподарську та промислову сировину (передусім на хліб, ліс, нафту) завдало значного удару по експорту Радянського Союзу, який потребував нових, альтернативних джерел валютних надходжень. Свої погляди влада звернула на валютні цінності радянських громадян – побутове золото та срібло, монети з коштовних металів, діаманти, іноземну валюту. Добровільно віддавати їх, а серед них значну частину становили сімейні реліквії, люди не поспішали. Вилученням великих об’ємів цінностей займалися співробітники Об’єднаного державного політичного управління (згодом Народний комісаріат внутрішніх справ), але й вони виявлялися безсилими там, де це стосувалося поодиноких “заощаджень” – обручок, натільних хрестів, сережок. Саме цією роботою зайнявся Торгсин, хоча і не одразу.
Згідно з постановою Наркомату торгівлі СРСР від 18 липня 1930 р. у системі московської торгівлі відкрився невеликий відділ з громіздкою назвою – “Спеціальна контора для торгівлі з іноземцями на території СРСР” (скорочено –“Торгсин”)[8], який мав не допустити вивозу інвалюти іноземцями, що відвідували Радянський Союз. Створення Торгсину стало кроком у напрямку централізації та монополізації державою валютних торговельних операцій з іноземцями, обслуговування яких до цього було розпорошене між різними організаціями. Розпочав Торгсин з портової торгівлі (шипчандлерства). У жовтні 1930 р. він отримав від Совторгфлоту право обслуговувати іноземні судна і моряків у радянських портах, тому не дивно, що перелік перших торгсинівських відділень походив на путівник портовими містами СРСР, а клієнтами значилися іноземні туристи та транзитні пасажири-іноземці[9]. Для них влада відкривала спеціальні кіоски системи у готелях “Інтуристу” Москви та Ленінграду, павільйони у прикордонних пунктах. У листопаді 1930 р. в столиці з’явився перший торгсинівський універсальний магазин “закритого типу”, що розташувався на розі Петрівки та Кузнецького мосту. Розширення мережі Торгсину потребувало від нього зміни статусу. 4 січня 1931 р. організацію реорганізували у Всесоюзне об’єднання Наркомату зовнішньої торгівлі[10].
Влітку 1931 р. на шпальтах американських газет з’являються перші згадки про Торгсин, що був складовою частиною розповідей про радянську дійсність тих часів. Іноземні журналісти та мандрівники інформували своїх читачів про виняткову зацікавленість Москви в отриманні інвалюти для сплати рахунків за отримані закордонні товари. Одна з перших таких статей з’явилася на сторінках американської газети “Reno Evening Gazette” (Reno, Nevada) за 3 серпня 1931 р. Її автор Стенлі Річардсон стверджував, що магазини системи пропонували іноземцям широкий спектр значно якісніших товарів, ніж їх отримували радянські громадяни у звичайних крамницях[11]. На забюрократизованість процедури покупок у Торгсині скаржився Чарльз Дрісколл, який порівнював її з “бігом підтюпцем між столами та віконцями”.
Відвідувачу крамниці пропонували спочатку обміняти інвалюту на торгсинівські “грошові знаки” (товарні ордери Торгсину, згодом розрахункові книжки), потім виписати чек на обраний товар, лише після чого отримати його. Невід’ємним атрибутом усіх цих дій були черги. Дрісколл зауважував, що ледь не головним товаром в магазині були церковні цінності (чаші, розп’яття, натільні хрестики, ікони, одяг священиків), а також речі, що могли належати царській родині та її оточенню. Найбільше обурення у нього викликали антирелігійні плакати, які американці купували з цікавості або для підтвердження антирелігійної спрямованості політики радянського уряду[12]. А ось авторка циклу статей “Якщо ви проживали в Росії” Джулія Бланшар серед розмаїття столичних крамниць виокремлює антикварний та універсальний магазини Торгсину, де продавалися старовинні ікони, коштовності царських часів, вишукана порцеляна, а також вироби радянської промисловості: костюми, шуби, хутряні чоботи, столові прибори, самовари, – все те, що цікавило туристів[13]. З подібних повідомлень читачі дізнавалися й про офіційний курс обміну валют (51,5 центи за один радянський карбованець[14]), хоча він і був штучним.
На початковому етапі функціонування організації не було необхідності широко популяризувати її серед населення. Крамниці системи залишалися прерогативою винятково іноземців. Ситуація докорінно змінилася 14 червня 1931 р., коли Наркомат фінансів СРСР дозволив Торгсину продавати товари радянським громадянам за золоті монети старого карбування. Згодом перелік цінностей суттєво розширився. До нього увійшли – побутове золото, срібло, платина, коштовне каміння, а сам Торгсин, як висловився один з його керівників, швидко перетворився з установи, що обслуговувала іноземців, на “базарну ятку” для радянських громадян[15].
Протягом 1932–1933 рр. кількість матеріалів, де згадується Торгсин, значно збільшилася. Так, “The State Journal” (Lansing, Michigan) за 15 січня 1932 р. повідомляв, що торгсинівські крамниці перетворилися на прибуткові сучасні заклади, які можна зустріти в різних куточках країни та за її межами. Вони дозволяли владі отримувати золото для забезпечення імпорту необхідних товарів і надавати можливість іноземцям купувати необхідні їм речі за “розумними цінами”[16]. У березні – червні 1933 р. британські “Manchester Guardian” та “Morning Post” надрукували ряд дописів Малькольма Маггеріджа, який описував крамниці, де населенню в обмін на коштовні метали та валюту пропонували придбати масло, цукор, фрукти, чай. Автор попереджав, що відвідування подібних торговельних пунктів виявлялося небезпечним, існувала ймовірність арешту покупців працівниками ОДПУ[17]. На сторінках “The Jewish Floridian” за 15 грудня 1933 р. зазначалося, що туристи, які упродовж кількох останніх років відвідували СРСР, були вражені різноманіттям товарів (“від предметів мистецтва до корисної їжі та одягу, від автомобілів до зубних щіток”) та мерчандайзингом у крамницях Торгсину. Наголошувалося, що об’єднання має розгалужену мережу торговельних пунктів по всій країні і надає послуги з пересилки товарів замовнику[18].
Американці Джордж Рейгел та Вільям Хафф у книзі “This is Russia” (Філадельфія, 1932) розповідали про реалізацію Торгсином ювелірних виробів з коштовних металів і діамантів, ілюструючи свої слова світлинами з зображенням придбаних там речей та залів торговельних пунктів системи[19]. До речі, в СРСР іноземці виокремлювали кілька різновидів магазинів. Так, американський лікар Вільям Робінсон нараховував їх три: комерційні, спеціалізовані (для робітників), торгсинівські. Вони різнилися поміж собою цінами на товар та доступом до них різних верств населення[20]. Американський хімік Алкан Гірш у книзі “Industrialized Russia” (Нью-Йорк, 1934) звертав увагу на поведінку відвідувачів магазинів об’єднання, описував процедуру скуповування цінностей, перераховував товари, які реалізовувалися системою[21].
З допуском до Торгсину радянських громадян виникла потреба якнайширшого інформування потенційних клієнтів про спектр послуг, що ним надавалися, адреси найближчих торговельних пунктів, графік їхньої роботи. Людей переконували, що магазини системи відкриті для будь-кого (без жодних обмежень) і в них можна придбати продукти та промтовари. Торгсинівська реклама швидко заполонила вітчизняні та закордонні друковані видання, їх виголошували по радіо, поширювали у вигляді буклетів та плакатів на вокзалах, базарах, у театрах, біля сільрад. Голова Правління В/О “Торгсин” А. К. Сташевський, наприклад, звертав увагу підлеглих на обов’язковість облаштування в торговельних пунктах системи вітрин з розміщенням у них інформаційних плакатів[22]. Оголошення рекомендували писати великим шрифтом, коротко та просто. Розмір загальних об’яв не мав бути меншим 15х15 см, прейскурантів – 15х30 см, а плакатів – 52х75 см. Особлива увага приділялася правильності зображення емблеми організації, що на думку керівників Торгсину, допомагало швидко віднайти потрібний магазин[23].
Торгсинівська реклама в обласних та районних газетах здебільшого розміщувалася на останніх сторінках та інформувала читачів про наявність нових товарів, зміни форми торгсинівських “грошових знаків” тощо[24]. Ставлення керівництва системи до доцільності реклами і промоції було неоднозначним. 8 лютого 1933 р. інформаційний сектор В/О “Торгсин” розіслав спеціальну інструкцію “Про проведення рекламної роботи“, в якій наголошував, що система потребує популяризації лише після зменшення потоку покупців чи фіксації падіння торговельного обігу[25]. Незважаючи на це, вони давали свої результати. Так, колгоспники с. Ковтунівка Прилуцького району Чернігівської області, ознайомившись з матеріалами газети “Більшовик” за 22 січня 1933 р., зокрема рекламою Чернігівського універмагу “Торгсин”, надіслали керівнику місцевої обласної контори листа, з проханням пояснити: чи приймаються золоті монети дрібних номіналів; скільки треба срібла і золота, щоб придбати пуд борошна; чи можна буде перевозити придбане, адже транспортування перебувало під забороною; як довго будуть тривати подібні обмінні операції[26].
Правління В/О “Торгсин” вимагало від обласних контор та підпорядкованих їм філій за будь-яких умов підтримувати привабливий імідж організації. Вже у першому номері інформаційного бюлетеня “Торгсиновец” була надрукована стаття “Крамниці Торгсину та їхнє оформлення”. З неї дізнаємося про пропозицію фарбувати всі магазини системи у межах одного населеного пункту в єдиний колір, надаючи їм приємного зовнішнього вигляду[27] і спрощуючи покупцям процес пошуку торговельних пунктів.
Магазини об’єднання рясніли різноманітними вивісками, гаслами, плакатами, оголошеннями, цінниками, розвішувати які співробітникам доводилося у вихідні дні[28]. До художнього оформлення філій рекомендувалося залучати місцевих художників, які “пройнялися новими формами, новим стилем пролетарського мистецтва”[29]. Так, керуючись цієї порадою, директор Чернігівського універмагу “Торгсин” С. І. Ізвощиков запросив місцевого художника Шумяцького, сплативши йому за роботу 750 крб.[30]. Особливо урочистого вигляду крамниці набували під час відзначення державних свят. З наближенням чергової річниці Жовтневої революції приміщення пунктів Торгсину наповнювалися червоною матерією, святковими гаслами, вітрини прикрашалися плакатами з інформацією про основні новобудови п’ятирічки, рівень виконання плану району, досягнення колгоспного будівництва та індустріалізації, зовні на будинках вивішували червоні прапори[31].
Знайомство потенційних покупців з асортиментом торгсинівських товарів відбувалося не лише на сторінках газет, а й за допомогою вітрин у крамницях. В них не рекомендувалося розміщувати товари, що швидко псуються та макети. Фахівці наголошували: “Використання дерев’яних кругів замість голландського сиру або шинки вважаємо неприпустимим. Однак, виставлення оригінальної упаковки без товару (цигарки, печиво, ікра, і т. ін.) ми вважаємо за доцільне”[32]. У вітринах торговельних пунктів насамперед виставлялися товари, на які не було попиту. За їхньою допомогою створювалося враження товарного достатку. Чернігівська крамниця “Торгсин” № 2 зустрічала відвідувачів інсталяцією з 10 шматків мила і 4 пляшок горілки, а Прилуцький універмаг – шкіряним пальто, 13 парами валянок, велосипедом та 3 жіночими блузками[33]. Зовсім інша картина закарбувалася у пам’яті зголоднілих відвідувачів. Панас Реп’ях (1916 р. н.), який у голодні 1932–1933 рр. навчався у Ніжині, розповідав: «А неподалік, на базарі, кликав розмальований “Торгсін”. Туди теж товпилися, бо там можна було за золото, срібло й коштовності купити харчі. На вітрині “Торгсіну” стояли мішки з борошном, різні крупи, зерно, консерви»[34]. Письменник Григорій Сірик (1918 р. н.) згадував, що вітрина у Кролевецькій крамниці “майже вся заставлена буханцями хліба, консервами та пакунками різних виробів і харчів. У верхній частині вікна, на нитках та мотузках, звисали ковбаси та пакунки сиру”[35].
Торгсинівські працівники мали відрізнятися від відвідувачів своїм охайним зовнішнім виглядом. Їм пропонували носити спеціальні халати (у Дніпропетровську – білі куртки[36]), змінюючи їх кожні п’ять днів. Проте частіше їх бачили у брудному спецодязі, який вони носили не лише на роботі, а й вдома[37]. Згаданий вже письменник Григорій Сірик описував, що працівники прилавку у Кролевці: “…з мокрими від поту спинами і спітнілими обличчями, вертілися справно і швидко”[38]. Керівники окремих філій, наприклад у Сумах, ігнорували інструкції, вдягаючи військову форму, що викликало у клієнтів неприємні асоціації. На зовнішній вигляд персоналу системи звертали увагу й іноземці. Шведи, які у 1932 р. проживали в СРСР, у листах додому повідомляли: “торгівля в крамницях Торгсину проводиться недбало – службовці одягнені у брудні халати…”[39]. Співробітники об’єднання поводилися досить вільно, не відмовлялися від улюблених занять та звичного для них ритму життя. У серпні 1933 р. керуючий Чернігівською облконторою “Торгсин” Е. М. Рудаєв звернувся до Ніжинського районного прокурора з проханням притягти до кримінальної відповідальності старшого бухгалтера місцевого універмагу М. Л. Паладича, який нехтував складанням річного балансу, надаючи перевагу “театру та пияцтву”[40]. Останнє набуло масового поширення. Наприклад, директор Шосткинської крамниці “Торгсин” П. Т. Піскун, згуртувавши навколо себе підлеглих та співробітників інших районних організацій, влаштовував банкети вдома та в приміщенні ввіреного йому магазину[41].
В іноземних виданнях реклама Торгсину набула інших форм. Її дизайн був більш вишуканим, його доповнювали малюнки з зображенням товарів, внутрішнього чи зовнішнього вигляду столичних універмагів. Вона мала спонукати іноземців перераховувати інвалюту в СРСР. Для підсилення ефекту оголошення доповнювали закликами надати допомогу родичам пережити “холодну зиму” чи придбати для них якісні товари на будь-який смак. Передусім це були єврейські газети. Так, у “The Jewish Floridian” протягом вересня 1933 р. – листопада 1935 р. було надруковано щонайменше 79 торгсинівських оголошень, а в “The Wisconsin Jewish Chronicle” з червня 1933 р. по листопад 1935 р. – 86[42]. А от львівська газета “Діло” ще у 1932 р. пропонувала українцям Польщі через дві установи (приватну фірму у Варшаві та Торгсин) допомагати жителям СРСР отримувати продукти харчування[43]. Випускалися й спеціальні буклети, де давалася відповідь на запитання: “Що таке Торгсин?”, описувалися способи надсилання посилок, наводилися вартість товарів та перелік міст, де розташовувалися філії системи[44].
Тематика Торгсину віднаходить своє відображення й в офіційних урядових документах іноземних держав. Німецькі, італійські, американські, польські дипломати та консули в своїх звітах і повідомленнях справно інформували про об’єднання, фіксували котирування торгсинівських грошей на “чорному ринку”[45]. Новопризначений американський посол у Радянському Союзі та Держсекретар США, наприклад, обговорювали проект фінансування будівництва нової будівлі американського посольства в СРСР через Торгсин[46]. Андор Хенке, німецький консул у Києві з 1933 р. по 1935 р., розповідаючи про взаємини об’єднання з німецькими доброчинними організаціями, зауважував, що СРСР, відчуваючи гостру нестачу іноземної валюти, легко погоджувався на пожертви, що надходили з-за кордону для німецьких колоністів[47].
Іншу сторону роботи Торгсину привідкривали втікачі з Радянського Союзу. До їхніх свідчень час від часу зверталися представники української діаспори, публіцисти, громадські діячі – Василь Мудрий, Микола Тимашев та інші[48]. Так, серед матеріалів архіву Союзу Українок Америки віднаходимо лист-відповідь на одну з отриманих через об’єднання посилок, який датується 22 серпнем 1933 р. У ньому жителька УСРР пані Таня Н. писала: “Через добрих, ангельських і щасливих людей і до мене щастя стало сміятися. От сестри Софії прислані 4 доляри на Торгсін. Я получила продукти – муку і пшоно… Ці продукти нам багато, багато помогли…”[49].
Саме в роки функціонування системи народна уява породила цілий ряд оригінальних тлумачень її назви, які умовно можна розділити на дві групи. До першої відносимо ті, де абревіації підлягали два слова, з частин яких утворювалося слово “торгсин”: “торговий синдикат”, “торгівля синами”, “Торговля Совєтсько-Інностранная”[50]. Другу групу формує традиція розуміння назви організації як буквеної абревіатури “Т.О.Р.Г.С.И.Н.”, де кожна літера відповідає конкретному слову. У цьому випадку населення віднаходило в ній прихований текст: “Товарищи, опомнитесь, Россия гибнет. Сталин – изменник народа”, “Товарищи, опомнитесь, Россия гибнет, Сталин изнуряет народ”, “Товарищи! Объединяйтесь. Россия гибнет. Сталин истребляет людей. Торгсин обслуживает русских господ, служивших императору Николаю”[51]. Hабула поширення наступна співанка: “Чи ви чули про “Торгсіна”, і що значить той зворот? Товариші! Революція гине – Сталін істребля народ!”[52]. До речі, за усне чи письмове оприлюднення подібних міркувань карали як ув’язненням, так і розстрілом[53].
15 листопада 1935 р. об’єднання припинило скуповувати коштовні метали та каміння. Відтоді продаж товарів відбувався винятково за іноземну валюту та отримані до цього розрахункові книжки. Офіційною датою ліквідації Торгсину стало 1 лютого 1936 р. Газета “Правда” повідомляла: “Ліквідація Торгсину – ще один доказ успіхів соціалістичного будівництва у нашій країні”[54]. На думку автора статті, цьому сприяло радикальне покращення валютного становища СРСР, розгортання внутрішнього товарообігу, ліквідація карткової системи розподілу продовольчих і промислових товарів, послідовне втілення політики єдиного рівня цін на внутрішньому ринку. Цю ж інформацію оперативно передрукували регіональні видання[55], після чого згадки про систему фактично зникають зі шпальт радянських газет і журналів. Зменшується їхня кількість і в іноземних виданнях. Експерти чи фахівці вже не переповідали особливості функціонування системи, а намагалися визначити місце, яке обіймав Торгсин в радянській економіці. Так, для англійського менеджера Пета Слоуна об’єднання стало ледь не геніальною формою державної торгівлі, яка з’явилася завдяки специфічним умовам першої п’ятирічки (потребі держави в інвалюті для сплати рахунків за імпорт). Він вступив у дискусію з критиками організації, передусім американським журналістом Юджином Лайонсом, які оцінювали Торгсин з позиції пересічного громадянина, позбавленого можливості отоварюватися в його осередках через відсутність іноземної валюти. Пет Слоун погоджувався, що такий стан справ не надто справедливий. Водночас, на його думку, населення СРСР було менш озлобленим, ніж британські робітники, бо сприймало Торгсин як тимчасове явище з соціально корисною метою, у той час як рядові англійці не вбачали користі у продажу розкішних товарів невеликій частині власних громадян[56].
У розповідях іноземців чимдалі більше уваги приділяється повсякденній роботі Торгсину, поводженню з клієнтами, аналізу причин його появи. Образ крамниць об’єднання в уяві пересічного читача суттєво змінюється. Американський кореспондент Вільям Ресвік у книзі “I dreamt revolution” (Чикаго, 1952) розповідає історію сімдесятилітнього дідуся, який спробував здати до Торгсину в Москві маленьку срібну ложку. Зваживши та оцінивши її, приймальник-оцінювач зажадав дізнатися, що клієнт бажав придбати. Дідусь пояснив, що в нього захворіла дружина і лікар порадив їй пити “гарячий лимонад”, тому він прийшов придбати лимонів. Почувши це, як стверджує Вільям Ресвік, “оцінювач вибухнув різким, незграбним сміхом”, подивився з презирством на старого та заявив: “Лимони, громадянин, є імпорт. З цією річчю Ви не можете придбати жодного лимону. Проходьте. Наступний!”. Жодні умовляння не подіяли на приймальника, до того ж, аби позбутися надокучливого клієнта, той викликав охоронця, який спровадив дідуся за межі універмагу. До честі Вільяма Ресвіка, він наздогнав старого, повернувся з ним у крамницю, де придбав йому цілий пакет продуктів, серед яких було два десятки лимонів[57].
Організація продовжила фігурувати в іноземних офіційних документах. У 1957 р. відбулися слухання комітету Сенату з питань внутрішньої безпеки. Доповідачі констатували, що СРСР вдалося отримати через мережу Торгсин валютних цінностей на майже 200 млн. дол., а сама система “була однією зі справедливих і найбільш ділових радянських фінансових схем”[58]. Два роки потому об’єднання згадується у звіті комітету Палати представників з антиамериканської діяльності. У ньому дано коротку характеристику сутності Торгсину, хоча вона й обмежувалася виключно операціями з вилучення іноземної валюти. Автори звіту наголошували, що крамниці системи надавали перевагу доларам, фунтам, франкам, а не радзнакам, тобто ситуація Торгсину була подібною до зарубіжних ринків, де радянська валюта ніким не сприймалася. Комісія прискіпливо вивчала співпрацю американських компаній з радянським Інтуристом і В/О “Торгсин” з метою виявлення випадків шпигунства[59].
Наприкінці 1940-х – початку 1950-х рр. очевидці Голодомору 1932–1933 рр., яким вдалося вижити та емігрувати, починають ділитися своїми спогадами на сторінках друкованих видань. Тематика Торгсину займала у їхніх розповідях особливе місце, хоч і не головне. У виданій наприкінці 1940-х рр. Товариством українських політичних в’язнів брошурі Г. Сова зауважив: «Такими “бездоганними методами” ішло економічне громадження “ресурсів” СССР, що не тільки міліонні маси трудящих були поставлені на десятки років на найнищий життєвий рівень, але й те, що вони раніш здобули чесною працею, від них відбіралось такими ж “добровільними міроприємствами”»[60]. У 1951 р. світ побачили спогади Р. Л. Суслика (Левко Рись), в яких той зарахував Торгсин до “оборонних заходів” селян. На його думку, об’єднання на рівні з приховуванням харчів та роботою міських базарів допомогло селянам вижити в роки голоду[61].
Поступово розповіді очевидців почали збиратися і занотовуватися, формуючи таким чином унікальне джерело усних свідчень. Цінність спогадів залежала від багатьох чинників: здатності запам’ятовувати перебіг подій, часу їх написання, досвіду, який набував автор за життя, змін у поглядах та сприйнятті дійсності. Незважаючи на це, вони дозволяють з’ясувати, чим для них був Торгсин. У жовтні 1984 р. була створена Комісія Конгресу США з українського голоду 1932–1933 рр. на чолі з Джеймсом Мейсом. Результатом її роботи став друк фундаментального тритомного видання свідчень очевидців Голодомору, що збиралися за спеціально розробленою програмою[62]. В опитувальнику віднайшлося місце й запитанню: “Чи був торгсин у вашому селі?”. Зауважимо, що про систему згадували не всі респонденти, а переважно ті, які відвідували крамниці системи чи чули про них від близьких або сусідів. Перше аналогічне видання, але вже в Україні, з’явилося на початку 1990-х рр. Ним стала Народна книга-меморіал Л. Б. Коваленко та В. А. Маняка[63].
Нову хвилю досліджень подій першої половини 1930-х рр. в Україні спричинило відзначення українською діаспорою 50-х роковин Голодомору. У лютому 1984 р. британський тижневик “Українська думка” надрукував статтю Ст. Чемериса, в якій повідомлялося про відкриття в одному з туркменських сіл “магазину натурального обміну”, подібного, на думку автора, до легендарного Торгсину. Чемерис стверджував, що наявність у першій половині 1930-х рр. в СРСР крамниць об’єднання є зайвим доказом штучності голоду 1932–1933 рр., який допоміг Й. В. Сталіну розв’язати “українську національну проблему” та “вирвав з приватних рук в Україні рештки прихованого на чорний день золота”[64]. Отже, Торгсин перетворився на певний образ з минулого, про який пригадували, коли мова заходила про продаж за інвалюту, реалізацію дефіцитних товарів тощо.
Відсутність відомостей про Торгсин у працях фахівців з соціально-економічної історії СРСР або лише загальні фрази, що поверхово розкривали його значення, пояснюється непопулярністю даної проблематики та браком документальних джерел. На постійному секретному зберіганні перебували річні валютні плани та плани реалізації Торгсину, усе листування з цих питань, звіти об’єднання щодо їхнього виконання, пояснювальні записки до них, директиви з питань організації скуповування золота. Не підлягали оприлюдненню квартальні та місячні валютні плани, плани реалізації та передачі торгсинівських товарів наркоматам чи окремим організаціям, листування з питань купівлі Торгсином антикварних і коштовних виробів. Показово, що Українська республіканська експортна нарада заслуховувала звіти про роботу об’єднання окремо від інших організацій на закритих засіданнях[65]. Навіть інформаційний бюлетень Правління Всесоюзного об’єднання “Торгсин”, що виходив під назвою “Торгсиновец”, містив напис “не підлягає оприлюдненню”. Обов’язок знайомити персонал з надрукованими в ньому матеріалами покладався виключно на керівника крамниці[66]. До роботи з важливими торгсинівськими документами допускали лише співробітників системи. Їм категорично заборонялося без дозволу передавати папери між відділами контори, користуватися ними вдома, пересилати секретні документи у листах несекретним порядком[67]. Недотримання перерахованих вимог загрожувало суворим покаранням аж до кримінальної відповідальності.
Слабка поінформованість про Торгсин, зведення до мінімуму згадок про нього в літературі (винятком хіба що є роман Михайла Булгакова “Майстер і Марґарита”, в якому “цибатий громадянин у картатому костюмі, а з ним чорний здоровецький кіт” якось завітали до магазину системи на Смоленському ринку[68]) породжували численні неточності, помилки, вигадки. Очевидці, наприклад, стверджували, що товари у торгсинівських крамницях були іноземного походження. Подібні товари там реалізовувалися, проте їхня питома вага була незначною. Російська дослідниця О. О. Осокіна стверджує, що об’єднання витратило на закупівлю імпортних товарів майже 14 млн. крб., але це менше 5% вартості придбаних ним цінностей. Крім того, пропонувалися вони відвідувачам за цінами, що у 1,5–5 разів перевищували закупівельні[69].
Систематичне недоїдання, вживання різних сурогатів затуманювали свідомість людей. Навіть простий набір продуктів (борошно, хліб), який до цього масово вилучався у селян, а згодом потрапляв до крамниць Торгсину, не сприймався ними як щось своє, місцеве. Вони були переконані – це закордонні товари. Анонімна оповідачка (1906 р. н.) з Вінницької області пригадувала: “Люди віддали, що мали, тому що в тому торгсині, там же все було – мука й масло, все було. Але треба ж було мати за що купити. Америка присилала продукти мішками, стояв риж. Я ж бачила в вітрині. Вітрина і риж. Я й досі пам’ятаю, як я хотіла тієї кукурудзяної каші, така мука кукурудзяна. Так думаю, я б її з’їла! Як це – кукурудзяна мука і біла мука й потім такі великі куски копчоного сала, шерстяні светри, черевики, мануфактура. Все було, все присилала Америка”[70]. Інший анонімний оповідач (1908 р. н.) з Полтавщини зауважував: “Це ж чия то робота була? Чи то російська, чи закордонна, я не мав поняття, ми тоді не мали поняття, що то за магазин відкрився. Ходим, прийдем, дивимося. Там мусить бути записано в історії, ким то було устроєно ці торгсини”[71].
Частина оповідачів все ж таки усвідомлювала, що головне призначення Торгсину – вилучення валютних цінностей. Анонімний оповідач (1914 р. н.), який пережив Голодомор у Києві, на питання, що він знає про Торгсин, відповів: “Торгсин? Так, я знаю, то було виманювання в людей золота, яке уряд більшовицький потребував, дорогоцінні речі, антикваріат, всякі дорогі годинники, дорогі старинні речі, спеціальне золото, срібло. Люди останні свої гроші золоті, всякі браслети і перстні, люди туди зносили і там вони їх дурили, за два фунти якоїсь крупи та масла забирали дорогі речі. То є торгсин, так, був такий”[72].
Отже, історія Торгсину є яскравим прикладом експропріації пам’яті та реалізації радянською владою політики “примусової амнезії”. З перших днів функціонування системи різнопланову інформацію про неї отримували хіба що іноземці, завдяки повідомленням журналістів та мандрівників, які особисто відвідували крамниці об’єднання у столиці. З допущенням в Торгсин радянських громадян змінюється й образ організації. Її почали широко рекламувати та популяризувати, проте тривало так недовго. Одразу після ліквідації системи радянська влада мінімізує поширення інформації про неї. Торгсин постає своєрідним вимушеним кроком, який допоміг країні фінансувати індустріалізацію. Позбавлені доступу до торгсинівських документів, дослідники уникали згадок про організацію, а пам’ять про неї зберігали лиши очевидці тих подій. Хоча й ті намагалися якнайменше розповідати про пережите, хвилюючись про власну безпеку та безпеку рідних. Для більшості людей одна з найпотужніших золотовалютних організацій країни швидко перетворилася на щось невідоме, малозрозуміле, нереальне. Лише розпад Радянського Союзу з його цензурою та обмеженнями дозволив повернути з забуття історію Торгсину, без якої неможливо дати відповіді на питання про джерела фінансування сталінської індустріалізації, природу радянської планової економіки, способи виживання людей у роки Голодомору.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Микола Горох
У публікації використано світлини, надані Автором та запозичені з відкритих джерел.
_________________________
Микола Горох – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського. Здобув ступінь магістра в Чернігівському державному педагогічному університеті імені Т. Г. Шевченка. У 2013 р. захистив дисертацію “Створення та функціонування системи Торгсину на Чернігівщині (1932–1936 рр.)”, що стала першим узагальненим дослідженням регіональної історії Всесоюзного об’єднання “Торгсин”. Готує до друку монографію “Золото – державі! Торгсин на Чернігівщині (1932–1936)”. Наукові зацікавлення: історія України першої половини 1930-х років, Голодомор 1932–1933 рр.
_________________________
[1] Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень1941 рр. / В. Гриневич. – К.; Дніпропетровськ: Ткума; Ліра, 2012. – С. 13.
[2] Гриневич Л. Голод 1932–1933 у публічній культурі пам’яті та суспільній свідомості в Україні / Л. Гриневич // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 17. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – С. 390.
[3] Осокина Е. Доллары для индустриализации: валютные операции в 1930-е годы / Е. Осокина // Родина. – 2004. – № 3. – С. 76–81; Її ж: Золото и индустриализация: тайны Торгсина / Е. А. Осокина // Экономическая история: ежегодник, 2009. – М.: РОССПЭН, 2009. – С. 168–192; Її ж:Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов / Е. А. Осокина // Труды Института российской истории РАН. – 2013. – № 11. – С. 206–226.
[4] Марочко В. І. “Торгсин”: золота ціна життя українських селян у роки голоду (1932–1933) / В. І. Марочко // Український історичний журнал. – 2003. – № 3. – С. 90–103; Його ж: Обмін побутового золота на хліб в Україні періоду Голодомору 1932–1933 років / В. Марочко // Український історик. – 2008. – № 3–4. – С. 194–209; Його ж: Селянські черги за торгсинівським хлібом / В. Марочко // Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя / [відп. ред. С. В. Кульчицький]. – К.: Інститут історії України НАН України, 2012. – С. 313–326.
[5] Осокина Е. А. Золото для индустриализации: «Торгсин» / Е. А. Осокина. – М. : РОССПЭН, 2009. – 592 с.
[6] Павлова И. В. Торгсины в Западно-Сибирском крае / И. Павлова // Экономика и организация. – 2003. – № 3. – С. 162–169; Толмацкий В. Время Торгсина / В. А. Толмацкий // Антикварное обозрение. – 2005. – № 3. – С. 66–69; Мельничук О. Ю. Номенклатура системи “Торгсину” в УСРР (на матеріалах Київської області) / О. Мельничук // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 19: В 2 ч. – Ч. 2. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 99–105; Шуйський І. В. Всеукраїнська контора “Торгсин” у Харкові в 1932–1934 роках / І. В. Шуйський // Studia Slobozhanica: Матер. міжнарод. науково-методичної конфер. “Слобожанський гуманітарій – 2015”. – Харків: ФОП Тарасенко В. П., 2016. – С. 86–90.
[7] Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1986) / [под ред. А. Г. Егорова, К. М. Боголюбова]. – 9-е изд., доп. и испр. – М. : Политиздат, 1984. – Т. 4 : 1926–1929. – С. 85.
[8] Осокина Е. А. Золото для индустриализации: «Торгсин»… – С. 19.
[9] Марочко В. Голодомор 1932–1933 років на Донбасі / В. Марочко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 57.
[10] Осокина Е. А. Золото для индустриализации: «Торгсин»… – С. 19.
[11] Richardson S. Tourist trade is Soviet’s aim /Stanley P. Richardson // Reno Evening Gazette (Reno, Nevada). – 1931. – 3 August. – P. 6.
[12] Driscoll C. The World and All / Charles B. Driscoll // The State Journal (Lansing, Michigan). – 1931. – 2 October. – P. 6.
[13] Blanshard J. If you lived in Russia / Julia Blanshard // The State Journal (Lansing, Michigan). – 1931. – 27 November. – P. 10.
[14] Russia wants tourist money for trade use // The Daily Argus-Leader (South Dakota). – 1931. – 23 August. – P. 5.
[15] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 539, оп. 17, спр. 365, арк. 7; Осокина Е. А. Золотая лихорадка по-советски / Е. А. Осокина // Родина. – 2007. – № 9. – С. 111.
[16] Soviets now have improved stores // The State Journal (Lansing, Michigan). – 1932. – 15 January.
[17] Muggeridge M. The Soviet and the peasantry / M. Muggeridge // The Manchester Guardian. – 1933. – 25 March; Йогож: Russia revealed / M. Muggeridge // The Morning Post. – 1933. – 5 June.
[18] Torgsin stores filled with fine merchandise // The Jewish Floridian. – 1933. – 15 December. – P. 5.
[19] Raiguel G. E. This is Russia / G. E. Raiguel, W. K. Huff. – Philadelphia: The penn publishing company, 1932. – 432 p.
[20] Robinson W. J. Soviet Russia as I saw it: its accomplishment, its crimes and stupidities / W. J. Robinson. – New York: The international press, 1932. – P. 99–106, 196–197.
[21] Hirsch A. Industrialized Russia / A. Hirsch. – New York: The chemical catalog company, Inc., 1934. – С. 181.
[22] Відділ забезпечення збереження документів Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині (далі – ВДАЧОН), ф. Р-1379, оп. 1, спр. 21, арк. 31.
[23] Державний архів Сумської області (далі – Держархів Сумської обл.), ф. Р-1629, оп. 1, спр. 27, арк. 2.; Державний архів Чернігівської області (далі – Держархів Чернігівської обл.)., ф. Р-5599, оп. 1, спр. 20, арк. 3.
[24] Більшовик (Чернігів). – 1933. – 9 січня; За більшовицький колгосп (Ромни). – 1933. – 17 жовтня; За більшовицькі темпи (Ічня). – 1933. – 3 березня.
[25] Держархів Сумської обл., ф. Р-1629, оп. 1, спр. 27, арк. 1.
[26] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1369, оп. 1, спр. 40, арк. 29–31.
[27] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1369, оп. 1, спр. 196, арк. 228 та зв.
[28] Держархів Сумської обл., ф. Р-1615, оп. 1, спр. 5, арк. 1.
[29] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-2063, оп. 1, спр. 132, арк. 26.
[30] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1369, оп. 1, спр. 176, арк. 54.
[31] Держархів Сумської обл., ф. Р-1615, оп. 1, спр. 20, арк. 23 зв.; Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1369, оп. 1, спр. 40, арк. 98; спр. 188, арк. 61; ВДАЧОН, ф. Р-1379, оп. 1, спр. 14, арк. 118.
[32] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-2063, оп. 1, спр. 132, арк. 26.
[33] Держархів Чернігівської обл., ф. П-616, оп. 1, спр. 379, арк. 77 зв.; ф. Р-5599, оп. 1, спр. 75, арк. 54.
[34] За них скажемо (Голод 1932–1933 років на Чернігівщині) / [упоряд. С. Реп’ях]. – Чернігів: КП «Видавництво “Чернігівські обереги”», 2003. – С. 26.
[35]Сірик Г. Під сонцем обездолених. Ч. 3. : Сирітськими стежками / Г. Сірик. – Торонто, 1983. – C. 137.
[36] Державний архів Дніпропетровської області (далі – Держархів Дніпропетровської обл.), ф. Р-1777, оп. 1, спр. 5, арк. 16.
[37] Держархів Сумської обл., ф. Р-1615, оп. 1, спр. 20, арк. 37; ф. Р-1629, оп. 1, спр. 3, арк. 76; Держархів Чернігівської обл., ф. Р-5599, оп. 1, спр. 88, арк. 17.
[38] Сірик Г. Під сонцем обездолених… – С. 140.
[39] Осокина Е. А. Золото для индустриализации: «Торгсин»… – С. 492.
[40] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1369, оп. 1, спр. 4, арк. 403.
[41] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-2063, оп. 1, спр. 578, арк. 23–24.
[42] The Jewish Floridian. – 1933. – 1 September. – P. 5; 1935. – 22 November. – P. 6; The Wisconsin Jewish Chronicle. – 1933. – 14 July. – P. 2; 1935. – 22 November. – P. 3.
[43] Папуга Я. Висвітлення Голодомору і відгуків на нього в газеті «Діло» / Я. Папуга // Мандрівець. – 2007. – № 1. – С. 30–35; Йогож: Західна Україна і голодомор 1932–1933 років / Я. Папуга // Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні: Львівська область. – Львів: Астролябія, 2008. – С. 10–28; Йогож: Західна Україна і голодомор 1932–1933 рр.: морально-політична і матеріальна допомога населенню в УСРР : автореф. дис. … канд. іст. наук : спеціальність 07.00.01 «Історія України» / Я. Б. Папуга. – Львів, 2007. – 21 с.
[44] Orders on Torgsin accepted at American Express or Railway Express Agency Offices in the United States and Canada. – USA, 1934. – 16 p.
[45] Кушнеж Р. Документи польської дипломатії про голодомор / Р. Кушнеж // Український історичний журнал. – 2008. – № 6. – С. 196–211; Його ж: Документи польської дипломатії та розвідки про голодомор / Р. Кушнеж // Голодомор 1932–1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – С. 144–168; Бруски Я. Я. Большой голод на Украине в свете документов польской дипломатии и разведки / Я. Я. Бруски // Европа. Журнал Польского Института Международных Дел. – 2006. – T. 6. – № 4 (21). – С. 97–152; Голодомор в Україні 1932–1933 років за документами Політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина / [упоряд. А. І. Кудряченко]. – К.: НІСД, 2008. – 336 с.; Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932–1933 роки / [упоряд. А. Ґраціозі]. – Х.: Фоліо, 2007. – 255 с.
[46] Foreign relations of the United States. Diplomatic papers. The Soviet Union, 1933–1939. – Washington: U. S. Govt. Print. Off., 1952. – Р. 268–281.
[47] Hencke A. Erinnerungen als Deutscher Konsul in Kiew in den Jahren 1933–1936 / A. Hencke. – München: Ukrain. Freie Univ., 1979. – Р. 16.
[48] Мудрий В.Лихоліття України / В. Мудрий. – Львів: Видавнича спілка «Діло», 1933. – 132 с.; Timašev N. La famine en U. R. S. S. / N. S. Timašev // Le Monde Slave: revue mensuelle. – 1933. – Septembre. – P. 341–355.
[49] Уривки листів-відповідей на посилки // Наше житя. – 1983. – № 9 (жовтень). – Vol. XL. – С. 2.
[50] Великий голод в Україні 1932–1933 : зб. свідчень, спогадів, доп. та ст., виголошених і друкованих у пресі в 1983 році на відзначення 50-ліття голоду в Україні у 1932–1933 рр. / [ред.-упоряд. Т. Хохітва]. – Торонто, 1988. – C. 110; Симоненко В. Під шаленим натиском (За матеріалами Держархіву Чернігівської області в м. Ніжині) / В. Симоненко, С. Марценюк // Сіверянський літопис. – 1998. – № 1. – С. 112; Слоневський О. Кінець Каменського «Торгсину» / А. Слоневський // Експедиція XXI. – 2011. – № 6. – С. 5.
[51] Архипова А. С. Ранние анекдоты о Сталине: материалы к систематизированному собранию (1925–1940) / А. С. Архипова, М. А. Мельниченко // Вестник Российского государственного гуманитарного университете. Серия «Литературоведение. Фольклористика». – 2009. – № 9. – С. 342–343; Голод – геноцид 1932–1933 років на території Миколаївщини: погляди істориків, очевидців, архівні матеріали (до 70-річчя трагедії) / [гол. ред. кол. О. М. Гаркуша]. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2003. – 204 с.
[52] Бугаєвич І. «Пухнуть люди, мруть-конають…» / І. Бугаєвич // Українська культура. – 1993. – № 5–6. – С. 3; Смертю смерть подолати : голодомор в Україні 1932–1933 / [керівник ред. кол. П. П. Панченко]. – К.: Україна, 2003. – С. 261.
[53] Мошик І. В. Особливості та проблеми формування студентського контингенту вузів Чернігівщини у 30-ті роки ХХ ст. / І. В. Мошик // Сіверщина в історії України. – К. ; Глухів, 2010. – Вип. 3. – С. 304; Шевчук Ю. Політичні репресії проти чеської інтелігенції Житомирщини в добу «Великого терору» / Ю. Шевчук // Історико-географічні дослідження в Україні. – К., 2009. – Число 11. – С. 229.
[54] Герштейн В. Ликвидация “Торгсина” / В. Герштейн // Правда. – 1936. – 1 февраля. – С. 4.
[55] Советская Сибирь. – 1936. – 2 февраля. – С. 2.
[56] Sloan P. Russia without illusions / P. Sloan. – New York: Modern age book, Inc., 1939. – С. 88–90.
[57] Reswick W. I dreamt revolution / W. Reswick. – Chicago: Henry regnery company, 1952. – Р. 313.
[58] Hearing before the Subcommittee to Investigate the Administration of the Internal Security Act and Other Internal Security Laws of the Committee on the Judiciary, United States Senate (Eighty-fifth Congress, first session on Scope of Soviet activity in the United States. October 2, 1957). – Washington: United States Government printing office, 1958. – P. 4707.
[59] The Communist parcel operation. Report by the Committee on Un-American Activities House of Representatives (Eighty-sixth Congress, first session, September 25, 1959). – Washington: United States Government printing office, 1959. – Р. 3–5.
[60] Сова Г. Голод на Україні 1933 року [Електронний ресурс] / Г. Сова. – Б. м. : Б. в., Б. р. – С. 9. – Режим доступу до книги: //diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/5074/file.pdf. (від 06.03.2015). – Назва з екрана.
[61] Суслик Р. Л. Сумні спогади: 1933 рік на Полтавщині [Електронний ресурс] / Р. Л. Суслик. – На чужині, 1951. – С. 24. – Режим доступу до книги: //diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3332/file.pdf. (від 06.03.2015). – Назва з екрана.
[62] Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine: 3 vols. / [ed. for Commission by J. E. Mace and L. Heretz]. – Washington, D. C.: US Government Printing Office, 1990. – Vol. 1. – 582 р.; Vol. 2. – 583–1166 р.; Vol. 3. – 1167–1734 р.
[63] 33-й: Голод: Народна книга-меморіал / [упоряд. : Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк]. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 584 с.
[64] Чемерис С. Знову “Торгсіни” / Ст. Чемерис // Українська думка. – 1984. – 2 лютого. – С. 4.
[65] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1822, оп. 1, спр. 5, арк. 35, 42; Держархів Чернігівської обл., ф. Р-2063, оп. 1, спр. 324, арк. 4.
[66] Держархів Сумської обл., ф. Р-1629, оп. 1, спр. 27, арк. 109.
[67] Держархів Чернігівської обл., ф. Р-2063, оп. 1, спр. 563, арк. 101; спр. 591, арк. 4 та зв.
[68] Булгаков М. О. Майстер і Марґарита: Роман / М. О. Булгаков ; [пер. з рос.]. – Харків: Фоліо, 2006. – С. 358.
[69] Осокина Е. А.Маслины для голодных / Е. А. Осокина // Родина. – 2009. – № 8. – С. 132.
[70] Великий голод в Україні 1932–1933 років: у IV т. / [виконавчий директор комісії Джеймс Мейс]. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – Т. І: Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США. – 2008. – С. 437.
[71] Там само. – С. 355.
[72] Там само. – С. 645.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
