Владислава Москалець

І в українському, і в литовському випадках питання облаштованості єврейських просторів безпосередньо пов’язане з переуявленням своєї тяглості — намаганням відмежувати себе від радянських практик стирання спадщини, і вписати єврейські спільноти у свою історію.

Я свого часу довідалася про Утрілло саме з вірша Дебори Фогель, і музейна кімната в особливий спосіб стала для мене контактом не з художником, а з львівською поеткою. 

Російська література чи культура у кіно є кліше, яке намагається у швидкий спосіб позначити нам освічених людей, що читають і слухають серйозні речі. Мені хотілося б поглибити свої спостереження і зрозуміти, коли виникають ці кліше і як стають частиною голлівудського масового продукту.  

Ці дві вистави зовсім різні за своїм жанром, масштабом і постановкою, написані в різний час, але їх об’єднує інтерпретація режисерів, які намагалися наблизити спектаклі до контексту російської війни проти України.

За понад століття життя єврейських студій певні терміни і категорії усталилися так міцно, що сприймаються як належне. Один з них — російські євреї — себто євреї, які мешкали в Російській імперії. Кожен, хто хоч трішки займався історією цих теренів, знає, що здебільшого євреї мешкали в Смузі Осілості, яка охоплювала власне українські губернії.

Мешканцям міста, які пережили терор двох окупацій, здавалося, що гірше вже не може бути і, можливо, Третя Світова виправить те, що сталося під час перших двох. Різдво 1945 року віддзеркалило той дивний період, коли радянська влада організовувала арешти, але діти і далі співали колядки на вулицях.  

Ввести позитивні образи українців у фільм є для режисера таким самим відважним жестом, як і показати складність і поділеність єврейської громади, спробувати зрозуміти ортодоксальних євреїв і присвятити більшу частину фільму про Голокост життю, а не смерті. «Шттл», попри спокійний темп, — це фільм, який має амбіцію розповісти історію в радикально інший спосіб.

В Україні є багато своїх внутрішніх нюансів у музеях, колекції яких також формувалися не просто іншими поколіннями, але й у інших державах. Істотна частина експонатів потрапила у музеї через конфіскацію, зокрема у релігійних громад. Єврейська спадщина не унікальна в цьому, але питання опікуна саме єврейської спадщини стоїть найгостріше.

Українським, та й багатьом європейським, професорам зарплати американських колег видаватимуться недосяжно високими, проте варто пам’ятати, що частина з них працює на тимчасових контрактах, чимало платить за житло, має проблеми з охороною здоров’я і велике викладацьке навантаження. Страйки в північноамериканському академічному середовищі є досить ефективним засобом тиску і стають щоразу популярнішими.

Репортаж Щерека показує, що Галичина як усвідомлений проект залишається досить елітарним явищем і замилування габсбурзькою провінцією є обрамленням або для мистецьких проектів, або для численних ресторанів. Що думають про новий галицький міф люди, які не є його співтворцями?