Україна Модерна

// Марта Гавришко

«Україна понад усе»: конфлікт публічного і приватного

Підпільний статус українського визвольного руху 1940-50-х рр. став визначальним чинником формування міжособистісних стосунків його учасників, особливо у романтичній сфері. Високий ступінь конспіративності та обережності, посилений контроль позбавляв підпільників і повстанців приватності, вимагав від них повного підпорядкування власних інтересів і бажань цілям спільноти. Пріоритетом ставали цінності визвольної боротьби, а не влаштування особистого життя. У протилежному випадку, дії учасників підпілля ОУН вважали егоїстичними і такими, що призводили до порушення дисципліни та неналежного виконання своїх обов’язків. Керівник Коломийського окружного проводу ОУН Роман Тучак в агентурному донесенні про стан підпілля Закарпатської області на початку 1952 р. писав, що провідники «Журба» і «Черник» надміру цікавляться жінками, а рядові бійці «ходять голодні»[1].

 

Разом з тим репресій зазнавала і офіційно схвалена сексуальність, що не виходила за рамки шлюбно-сімейних відносин. Останні не заохочувались, про що свідчить, зокрема, наявність обов’язкової процедури отримання дозволу провідника на одруження і перевірка біографічних даних «заявників». Після відчутного розгрому українського підпілля наприкінці 1944 — на початку 1945 р. вимоги до сімейного статусу його членів стали ще жорсткішими. Подекуди забороняли приймати до лав ОУН одружених чоловіків і жінок, а в разі прийняття їх ретельно перевіряли. Особливого тиску зазнавало жіноцтво, чисельність якого в організації після розпуску жіночої сітки ОУН осінню 1945 р. суттєво зменшилась, а вимоги до нових кандидаток стали дуже високими. У пункті 19 «Організаційних вказівок» для осередків ОУН за 1950 р. зазначено: «Заміжніх і дівчат, які самі хочуть йти в підпілля, вважати на 90 % як таємних повідомлювачів чи агентів-внутрішників»[2].

Обмеження кількості жінок у підпіллі ОУН багато керівників вважали одним з ефективних способів запобігання несанкціонованим сексуальним практикам, що поширилися через відсутність об’єктивних умов для шлюбних відносин. Легітимним прикриттям такої сегрегації стала офіційна лінія на зменшення кількості жінок після їх масових арештів у 1944-1945 рр. Вони дали привід розцінювати жінок як неблагонадійних, а відтак, підготували грунт для обмеження їхнього доступу до структур підпілля. В одному з наказів керівника Буковинського окружного проводу Василя Савчака («Сталя») йшлося про те, що для прийняття жінок в організацію в кожному окремому випадку потрібно отримати дозвіл окружного проводу[3].

Ще більша дискримінація за ознакою статі існувала в лавах УПА. Окремі командири публічно називали жінок нездатними до збройної боротьби. За спогадами повстанського лікаря Модеста Ріпецького, курінний Василь Мізерний («Рен») вважав, що особливості жіночої психології не дають змоги їм брати участь у бойових формаціях, натомість «присутність жінок у таборі могла доводити до романсів, викликати ривалізацію поміж вояками, а внаслідок того зменшувати вояцьку дисципліну»[4]. Усунення жінок від партизанської боротьби стало масовим явищем після встановлення другої радянської окупації Західної України у 1944 р., що ставила нові виклики перед підпіллям. У наказі командира воєнної округи (ВО) «Буг» Василя Левковича («Вороного») від 11 вересня 1944 р. зазначено: «Заборонено держати при відділах УПА жінок під яким би це не було видом: розвідниці, санітарки і т.д. Непослушних командирів потягатиму під полевий суд без виїмків. Розвідниці належать теренам (повітовим оргмобам) і є зобов’язані контактуватися з перебуваючими на їх теренах відділами, а не тягатися за відділами, з ними не кватирувати і т.п.»[5]. Подібний за змістом наказ видало наприкінці 1944 р. командування сотні «Бурлаки»[6].

Посилений контроль особистого життя учасників підпілля ОУН і повстанців продиктований прагматичними міркуваннями безпеки. Радянські спецслужби приділяли велику увагу вивченню особистого життя учасників визвольного руху. Розширення кола знайомих, встановлення довірчих відносин з «неперевіреними» людьми значно підвищувало ризик витоку інформації, розконспірування членів ОУН чи повстанців і їхнього арешту чи ліквідації. У 1945 р. працівники НКВД схопили провідника Сокальського районного проводу ОУН «Чорноту» у будинку його коханки Ольги Сосновської завдяки інформації, яку надав її брат Петро[7].

Численними були випадки, коли коханих підпільників заарештовували і надалі використовували як агенток, інформаторок радянських спецслужб, щоб схилити їхніх чоловіків до співпраці з органами безпеки або виявити їхнє місцезнаходження. Наприклад, для «оперативної розробки» керівного середовища Луцької округи ОУН, провідником якої був Михайло Бондарчук («Стимид»), МГБ завербувало машиністку «Зою», котра підтримувала з ним романтичний зв’язок[8]. Після арешту дружини провідника Коломийського окружного проводу Романа Тучака («Клима») у 1951 р. він пішов на співпрацю з МГБ, внаслідок якої фізично знищено близько 200 учасників підпілля та повністю ліквідовано Буковинський окружний провід, Вижницький і Косовський надрайонні, Косовський, Яблунівський, Кутський і Жаб’євський районні проводи[9].

Особлива емоційна прив’язаність та глибокі любовні переживання іноді призводили до трагічних випадків і спроб суїциду в підпіллі. Провідник Бучацького надрайонного проводу ОУН Григорій Гишка («Марко») застрілився на могилі своєї коханої — провідниці УЧХ Бучацького надрайонного проводу Володимири Дудяк («Тирси»), яка загинула під час штурму криївки органами МГБ[10]. Підполковник УПА Степан Фрасуляк («Хмель») згадував, як командир сотні «Опришки» Володимир Депутат («Довбуш»), дізнавшись, що його кохана, санітарка «Оленка», була агенткою МГБ і через неї у засідках загинуло багато його бійців, «зі встиду хотів застрілитися, але його повстанці, які свого командира любили, потрапили його розрадити»[11]. Також вважалося, що романи окремих членів підпілля чи УПА спричинювали зниження морального духу їхніх побратимів, котрі не могли задовольнити власні емоційні та сексуальні потреби, залишаючись самотніми. Ярослав Голубович («Місько») свідчив: «В тих днях «Переможець» мені признався, що він любиться з Карою Емілією. Рівно ж казав, що «Ярий» хоче, щоб його большевики застрілили, а тоді він міг би до неї ходити, бо він також її любить»[12].

Негативне ставлення до романів у підпіллі було викликане численними фактами умисних злочинів на ґрунті ревнощів. Намагаючись позбутися суперника у боротьбі за серце підпільниці «Арети», надрайонний провідник «Зорич» доніс на свого підлеглого, районного провідника «Говерлю», звинувативши того у невиконанні наказів, «занедбанні обов’язків», привласненні фінансових коштів підпілля та підготовці дезертирства у Чехословаччину. Під час арешту «Зорич» смертельно поранив «Говерлю», який нібито намагався втекти[13].

Іншим важливим фактором, який формував негативне ставлення керівництва підпілля ОУН до поза- та дошлюбних статевих відносин, був великий ризик поширення венеричних хвороб, що за умов елементарної нестачі ліків та кваліфікованої медичної допомоги призводило до втрати кадрів внаслідок смерті або до спалахів епідемії. Періодична організація «виховних гутірок» для повстанців на тему інфекційних захворювань, які передаються статевим шляхом[14], не завжди давала очікувані результати. Іван Лико («Скала») згадував: «Бували теж і такі, що незважаючи на їхню некомпетентність у ділянці медицини, перед фізичним контактом з дівчиною стосували собою придумані або зачуті від інших середники забезпечення, які вважали помічними. Одні після статевого спілкування вмивали члена мочем, інші вживали ліки, як пронтозиль чи цибазоль, не знаючи їх ефетивности. Ще інші перед статевим стосунком з дівчиною, якої не знали, грозили розстріляти її, якщо наберуться венеричної недуги»[15].

Регламентація інтимної сфери

В офіційній документації ОУН та УПА дії спрямовані на задоволення сексуальних потреб поза рамками шлюбу фактично прирівнюються до алкоголізму (за який часто карали на смерть). Їх вважали важким злочином і розглядали (часом невиправдано) в категоріях моральної деградації. За сексуальною поведінкою членів підпілля стежили провідники різних рівнів, а також Служба безпеки ОУН. Референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН В. Лівий («Йордан») у 1948 р. наказав перевірити «поширення деморалізації» в ОУН, у тому числі випадки зґвалтування[16]. Арешти і затримання правопорушників в лавах УПА проводила військово-польова жандармерія.

Види покарань за «сексуальні злочини» вписувалися у загальну систему відповідальності в ОУН і УПА за «проступки проти моралі» та дисципліни, і лише в окремих випадках їх класифікували як важкі (кримінальні) злочини. В одному з наказів провідника «Бориса» від 15 червня 1945 р. зафіксовано таку градацію покарань: «а) наганою; б) зниженням посту, в) цілковитим осуненням з рядів організації до симпатиків. Смертні випадки лежать тільки в компетенції окружного провідника»[17]. Найвищу міру покарання у формі повішення або розстрілу застосовували до підпільників чи упівців, які мали численні безладні любовні зв’язки. У 1946 р. СБ Тернопільського окружного проводу ОУН видала наказ про фізичну ліквідацію підрайонного референта СБ Василя Бойка («Омелька»), який своєю відмовою від одруження довів до самогубства підпільницю «Люсю», котра завагітніла від нього, та не з’явився на суд ОУН у цій справі. Невдовзі після її смерті «Омелько» одночасно підтримував сексуальні відносини з трьома жінками-підпільницями, наймолодшій з яких, «Зої», на той час було 16 років. Фігурантка любовного чотирикутника «Ніна», прагнучи помститись суперниці «Зої», видала МГБ інформацію про неї та інших відомих їй учасників визвольного руху та адреси криївок на Кременеччині[18].

У лавах УПА практикували фізичні методи впливу на правопорушника («биття буком», відтискання від землі), що, за задумом, мали б сприяти корекції його поведінки. До поширених дисциплінарних покарань належали також позачергові роботи і військові наряди[19]. Суто «жіночим» видом покарання було, наприклад, поширене на Закерзонні та Буковині, обстригання волосся, особливо тим жінкам, які «приставали з ворожими вояками чи іншими представниками ворожої влади»[20]. В одному з наказів керівника Буковинського окружного проводу ОУН Василя Савчука («Сталя») за 1945 р. йдеться про необхідність заміни обрізання волосся жінкам на смертну кару[21].

Впливових підпільниць, які були добрими спеціалістками, часто карали пониженням у посаді. У травні 1947 р. крайовий провідник Зеновій Тершаківець («Федір») відсторонив Галину Голояд («Марту Гай»), на той час вдову Мирона Голояда, від роботи в референтурі пропаганди Львівського крайового проводу ОУН за інтимний зв’язок з «Олегом», призначивши її заступником референта пропаганди Яворівського надрайонного проводу ОУН[22]. Жінок — порушниць засад моралі, робота яких не потребувала особливих навичок або кваліфікації просто усували з посад. Командир Порфирій Антонюк («Сосенко») стежив за «втриманням моралі» близько ста жінок (медсестер, розвідниць, працівниць господарського сектору), котрі перебували в його військовому осередку «Січ» у Свинарських лісах на Волині. «Сосенко» викидав із «Січі» тих жінок, які «не відповідно поводилися»[23].

Працівниці медичної служби УПА та ОУН входили до своєрідної «групи ризику» в контексті регламентації сексуальної поведінки вояків. Референтам УЧХ наказували «піклуватись про збереження моралі серед санітарок та інших підпільниць»[24]. У звіті інспектора терену 66 ВО-2 «Буг» за 25 липня 1945 р. зазначено: «У звітному часі занотовано кілька випадків неморального поведення санітарок дижурних з раненими. Було б бажаним, щоби цим заінтересувалися зверхники сан[ітарної] служби, які може докладно не знають поведінки їх підзвітних з раненими стрільцями, бо така поведінка санітарок цілковито руйнує боєву вартість стрільця і прив’язує його до лікування, навіть коли він зовсім здоровий, а також підриває авторитет цілої санітарної служби і деморалізує населення»[25].

Помітними є подвійні моральні стандарти для осіб різної статі у визначенні ступеня провини за «злочин», яким вважалися несанкціоновані сексуальні зв’язки. Дефініцію «аморальна поведінка» частіше застосовували щодо дій жінок, тоді як чоловікам приписували пасивну роль «звабленого», жертви. Листуючись із керівником Проводу ОУН на північно-західних українських землях Василем Галасою («Орланом») у вересні 1950 р., тодішній член Проводу ОУН Василь Кук («Леміш») наголошував: «Пишете “деморалізуючий вплив жінки” — це можна по-різному розтолкувати і під цим претекстом можна будь-яку жінку розстріляти. Чому ж тоді за такий самий вплив не розстрілювати чоловіка?»[26].

Завищені моральні вимоги до жінок, на яких покладали чи не всю відповідальність за «моральний стан» у визвольному русі, змушували тих стримувати власні сексуальні імпульси та займати пасивну позицію у відносинах з чоловіками, які головно ставали ініціаторами інтимного зв’язку. Позашлюбні сексуальні відносини були особливо поширені серед керівного складу ОУН та УПА різних рівнів, котрі мали у підпорядкуванні численних жінок — зв’язкових, санітарок, машиністок, секретарок тощо. Наприклад, однією з коханок Петра Федуна («Полтави») була його машиністка Надія Якимович («Надя»)[27]. Зв’язкова Марія Роєва була коханкою заступника керівника Дрогобицького обласного проводу ОУН Петра Тихолаза («Вуйка»)[28]. Не були винятком і одружені провідники: Михайло Дяченко («Марко Боєслав», «Гомін») підтримував інтимні зв’язки зі своєю машиністкою Ольгою Чемерис; Василь Кук мав романтичний зв’язок з керівницею Юнацтва Бережанського окружного проводу ОУН(б) Галиною Скасків[29].

Про те, що активна сексуальна поведінка провідників не завжди сприймалася в середовищі підпільників як екстраординарне і компрометуюче явище, свідчить лист керівника Калуського надрайонного проводу, агента-внутрішника «Івана Гавриловича» до кураторів з МГБ від 20 листопада 1951 р., в якому той просить прислати йому нову санітарку, котра виконувала б функції зв’язкової між ними: «Дівчина повинна бути молодою, не дуже поганою на вигляд, щоби я окрім проведення з нею підпільної роботи міг закрутити роман. У такому разі було б добре зрозумілим всім чому і так часто до неї заходжу»[30].

Наявність позашлюбних партнерів у багатьох представників керівництва ОУН та УПА (на відміну від рядових членів організації чи бойовиків), свідчить про можливість деякого зловживання своїм вищим становищем щодо учасниць підпілля, які часто ставали їхніми цивільними дружинами, поступаючись перед авторитетом, настійливими залицяннями і будучи незахищеними від сексуальних домагань. Показовою у цьому відношенні є доля Ольги Чемерис-«Дніпрової», котру як друкарку викликав до себе восени 1945 р. член референтури пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко («Гомін»): «Гомін запропонував мені залишитись з ним. Я не давала йому чіткої відповіді на це питання, але він відтягував мій відхід на декілька днів, після цього ще на декілька днів. Через деякий час я почала з ним кохатись і так залишилась з ним»[31].

Багато жінок підтримували сексуальні відносини зі своїми зверхниками не лише через наполягання останніх, а й виконуючи вказівки радянських спецслужб, які таким чином намагались дізнатися цінну інформацію. За словами зв’язкової Ольги Паламарчук, заарештованої органами НКВД 1 грудня 1944 р., їй наказали, «щоб якнайбільше кохалась з Ромком і щоб слідила, де він ховається, щоб потім його віддати для НКВД». «Роман» на той час був одним із керівників підпілля в Торчинському районі на Волині[32]. При черговому інструктуванні 23-річної таємної інформаторки МГБ — зв’язкової Євгенїї Скушки працівник спецслужб наголошував: «Погодися з ним [провідником «Яром». — М. Г.] на все, навіть на те, щоб він мав з тобою зносини. Ти дівчина молода, тобі це шкодити не буде»[33]. Часто працівники радянських силових структур настійливо «рекомендували» підпільницям вступати у сексуальні стосунки з кількома партнерами за короткий проміжок часу. Зв’язкова Анна Мудар («Мотря», «Зірка») на допитах СБ ОУН свідчила, що працівник НКГБ Павло Заварегін запевнив її: «Там між провідниками будуть хлопці і мущини, з якими можеш навіть піти на полові зносини, то тим більше довідаєшся. Ти пам’ятай, що наші дєвушкі погібалі на фронті в боротьбі за тебе, а ти повинна зробити навіть це»[34].

Соціальні статуси цивільних дружин

В ієрархії цінностей українського визвольного руху 1940-50-х рр. сім’я посідала вагоме, але не головне місце. В інструкції для членів ОУН і стрільців УПА за квітень 1947 р. зазначено, що чоловік: «боротьбу, революцію ставить понад все, а батьків, жінку, дітей жертвує для боротьби, для свого народу. Тому родинні відносини не сміють йому ставати на перешкоді у революційній його боротьбі»[35]. Будь-які поради дружини, що, на думку самого чоловіка або членів підпілля, суперечили інтересам визвольного руху, вважалися шкідливими і могли призвести до покарання одного чи обох шлюбних партнерів. Особливу увагу СБ ОУН звертала на жінок, які схиляли своїх чоловіків до виходу з повинною. Їм загрожувала смертна кара[36].

Шлюбні партнери свідомо обмежували своїх дружин не лише у праві приймати рішення щодо публічного життя чоловіка, а й у доступі до відповідної інформації про діяльність підпілля ОУН. Марія Савчин згадувала: «Не менш пригноблював мене факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь з районів сугерувала, що «тут недалеко є провідник», а моя опінія про якусь справу вважалась опінією Орлана»[37]. В розмовах з агенткою НКВД Марією Паночко («Марійкою») оперативник радив жінці знайти іншого коханця, бо провідник «Байда» не розповідав їй корисної для спецслужб інформації[38].

Головними факторами, які впливали на соціальний статус цивільних дружин підпільників, були легальне, напівлегальне чи підпільне становище самої жінки, роль і сфери впливу чоловіка у визвольному русі, рівень довіри та любові у відносинах між партнерами, наявність статусу «нареченої», легітимність позашлюбних відносин в очах оточення.

Коханки, які мешкали легально чи напівлегально, змушені були послабити свої соціальні зв’язки, проявляти підвищену обережність, щоб уникнути арешту. В інструкції ОУН за 1950 р. вказано: «З метою розробки поодиноких повстанців МГБ веде точну розвідку за всім дівчатами, що мають зв’язки з повстанцями (в МГБ заведені описи дівчат, які любляться з повстанцями, вийшли за них заміж чи мають з ними діти»[39].

Соціальне становище жінок, які перебували у фактичних шлюбних відносинах з учасниками визвольного руху, визначала і тогочасна суспільна думка. Поширені тоді традиційні моральні норми, особливо у сільській місцевості, засуджували дівчат, котрі втрачали цноту до одруження. Більшість підпільниць отримали християнське виховання, дехто свого часу навчався у школі при монастирі сестер-василіянок. «Вони завжди виховували нас тільки в побожності… прививали нам, що дівчина має бути чесна, порядна... як коло хлопців вести себе», — згадує Дарія Полюга («Оксана»)[40]. Наречена Василя Магдія («Жара») Михайлина відмовилася зимувати з ним у криївці, ставши машиністкою в іншого підпільника: «Мені соромно було йти до його криївки як його наречена. Що могли про мене подумати тоді інші. До Міші я йшла як працівнича в канцелярії, а це мене не могло компрометувати»[41]. Окремі чоловіки-підпільники також розуміли значення для жінок тогочасної моралі, тому свідомо обривали любовні зв’язки, щоб вберегти кохану від суспільного осуду. «Я не хочу тебе бачити в підпіллю, бо сам я того собачого життя маю по вуха, а щоб ти була на ласці чужих людей і над тобою безнастанно висіла небезпека показання пальцем, це теж не до прийняття», — пояснював «Скала» коханій Гані[42].

Разом з тим роль коханок могла мати свої переваги у підпіллі. По-перше, це частково убезпечувало жінку від сексуальних домагань інших чоловіків, що були досить поширеним явищем, зважаючи на кількісне переважання чоловіків серед учасників підпілля. По-друге, статус цивільної дружини допомагав жінці хоча б частково покращити свої матеріально-побутові умови. Щедрість виявляли коханці Марії Паночко, один з яких, «Турок», замовив їй чоботи у шевця[43], а інший, «Андрій», давав їй гроші то на нову хустку, то на лікування зубів, то на «убрання»[44]. Про знайому підпільницю М. Паночко говорила: «Катруся» добре чується, бо має доброго провідника, «який вже в ній залюбився»[45]. По-третє, особливий зв’язок із провідником допомагав досягти вищого становища у підпіллі і таким чином розширити сферу свого впливу. Галина Коханська розповідає про наслідки любовного зв’язку «Тамари» і «Юрка»: «Згадала, що не мені на відділ, а особисто їй, він передавав у розпорядження два ровери та й інші дрібниці. Коли терміново треба було послати когось у район, а, крім неї, під рукою нікого не було, то вона знаходила причини не їхати. Коли ж я обурено говорила про це, то «Юрко» завжди знаходив привід для її виправдання»[46]. Петро Пунда («Осика») наголошував, що командир боївки, до якої він входив разом із 40 іншими хлопцями, — «Богдан» — часом радився зі своєю нареченою, санітаркою Стефанією Заблоцькою («Богданою»), стосовно прийому нових бойовиків. Характеризуючи її вплив на командира, «Осика» зазначав: «Бойовики ставляться до неї погано тому, що вона за богато так у тексті розніжнює Богдана, і цей менше дбає про хлопців»[47].

Разом з тим, абсолютна більшість фактичних дружин потерпали від незахищеності їхніх репродуктивних прав. Велика частина до- чи позашлюбних сексуальних відносин мала для чоловіків суто гедоністичне значення. Про це свідчать, зокрема, численні паралельні сексуальні зв’язки підпільників. Наприклад, Микола Андрущак («Верлан») лише весною 1946 р. підтримував регулярні інтимні стосунки з трьома дівчатами — Марією Колтун, Теклею Бекар, Михалинкою Шевців[48]. Погляд на жінку лише як на сексуальний об’єкт проявився і в низці непристойних жартів, які лунали в чоловічому колі та у відвертих розмовах на інтимні теми. «Затанцюєм на весіллі, вип’єм по чарці, опісля будем мати спільну жінку. Чей же «Скала» не самолюб, ділиться з нами вошами, чому ж не мав би ділитися жінкою?»[49]. Керівник Долинського надрайонного проводу ОУН Мирослав Зборик («Арсен») згадував, як у розмові з ним П. Федун сказав, що, на його думку, ні один здоровий підпільник не повинен обмежувати себе у стосунках з жінками. Тих, хто думає інакше, він вважав дурнями, які не розуміють життя[50].

Багато чоловіків мали досить загальні та фрагментарні уявлення про фізіологію жіночої статевої системи. На жінці лежала головна відповідальність за контроль фертильності та контрацепцію. Багато жінок боялися небажаної вагітності, сама звістка про яку могла викликати у партнера негативну реакцію. М. Дяченко наполегливо схиляв свою коханку О. Чемерис до аборту з метою приховати інтимний зв’язок[51]. Після того, як М. Паночко сказала своєму коханцеві про вигадану вагітність, він навіть не припустив думки про можливість збереження плоду: «почав журитися, де взяти гроші» на аборт[52].

Вагітність в умовах підпілля прирікала жінку на фізичні та психологічні страждання, процес пологів без необхідної акушерської допомоги був дуже травматичним і міг стати причиною смерті породіллі чи плоду. З народженням немовляти перед матір’ю поставав нелегкий вибір — розлука з дитиною (можливо, довічна) або перехід на напівлегальне чи легальне становище, що, у свою чергу, могло призвести до її викриття та арешту радянськими репресивними органами. Жінок, котрі віддали дитину на виховання родичам або підкинули її випадковим людям, мучив комплекс провини через позбавлення дитини материнської уваги та догляду.

Високою була смертність позашлюбних дітей підпільниць. Немовля О. Чемерис, народжене у криївці, прожило всього три місяці. Зв’язкова УПА Марія Яцух-Максимишин-Гринчишин у листі до колишньої підпільниці Ірини Мащак від 29 січня 1997 р. згадувала про свої важкі материнські будні у підпіллі: «О, не дай Бог такого життя, я ходила по селах з ним, ніччю переходила дебрами, полями і то потрібно було нести його, бо то маленьке». Про смерть трирічного сина від недуги адресантка згадувала: «Я не мала права йти за труною, бо брати були в селі, а наші перевертні питали, чия дитина. Сестра говорила, що її, а опісля того я могла полями зайти на могилку»[53].

Висновки

Пропаганда консервативних сімейних цінностей, націоналістична ідеологія, підвищені заходи безпеки в організаційному плані суттєво звузили рамки «нормальної» сексуальної поведінки в підпіллі ОУН та УПА. Абсолютно легітимними визнавалися стосунки, освячені таїнством вінчання. Будь-які інші форми сексуальної реалізації повинні були призводити до жорсткого остракізму та покарання.

На практиці ж випадки недотримання правил, що регламентували сексуальну поведінку, у підпіллі ОУН та в повстанській армії були непоодинокими, а характер застосованих «санкцій» в кожній окремій ситуації часто залежав від суб’єктивного рішення провідника чи командира, в підпорядкуванні якого перебували правопорушники. Факторами, що сприяли легітимації недозволених форм сексуальності були молодий вік більшості учасників підпілля, не прогнозованість їхнього майбутнього, високий ризик бути арештованими чи вбитими. Особливу інтимну атмосферу створював замкнений простір криївок. Тому поширеним явищем були фактичні подружні відносини. Їхніми особливостями були: недовготривалість, часто відокремлене проживання, замовчування наявності зв’язку, свідома відмова від народження дітей. Ініціаторами фактичних шлюбних відносин частіше були чоловіки, які намагалися контролювати і експлуатувати жіночу сексуальність у власних інтересах, зловживаючи владою та маніпулюючи нормами суспільної моралі. Жіноче тіло було вагомим фактором ризику у відносинах з чоловіками. Водночас воно ставало додатковим ресурсом виживання і покращення побутових умов і становища частини жінок.

 

Цей текст є скороченою версією статті, повний варіант якої оприлюднено у збірнику Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства" за наук. ред. Г.Грінченко, К.Кобченко, О.Кісь (Київ, 2015). Тут публікується з дозволу Авторки та в авторській редакції.

У публікації використано світлини з архіву Центру досліджень визвольного руху, надані Авторкою.

 

 

Марта Гавришко – кандидатка історичних наук (2009), молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, наукова редакторка періодичного збірника наукових праць «Український визвольний рух». Сфера наукових інтересів: гендерна специфіка участі жінок в ОУН та УПА, націоналізм і фемінізм, гендерне насильство. Авторка низки наукових статей, серед яких “Вплив «ґендерної політики» у Третьому Райху на український феміністичний дискурс в Галичині 1930-х рр. (Українознавчий альманах. Вип. 6, 2011) та “Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929-1939 рр.” (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 24, 2013). Живе і працює у Львові.

 

 



[1] Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ), ф. 13, спр. 372, т. 78, арк. 112.

[2] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 17, арк. 137.

[3] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 17, арк. 189.

[4] Ріпецький М. («Горислав»). Санітарна служба УПА в курені В. Мізерного («Рена) : нарис // Медична опіка в УПА. — Кн. 1. — Торонто ; Л., 2001. — С. 107—108. — (Літопис УПА ; т. 23).

[5] Літопис УПА. Нова серія. — Т. 12 : Воєнна округа УПА «Буг»: Документи і матеріали. 1943-1952, кн. 1 / упоряд. : В. Мороз, О. Вовк. — К. ; Торонто, 2009. — С. 93.

[6] Небола М. («Голка»). Лісами та ярами західнього Поділля (Мої спогади з УПА) // Третя подільська воєнна округа УПА «Лисоня». Документи і матеріали / ред. Є. Штендера. — Торонто : Літопис УПА, 1989. — C. 159. — (Літопис УПА ; т. 12).

[7] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 76, арк. 2.

[8] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 20, арк. 257.

[9] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 78, арк. 46.

[10] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 80, арк. 117.

[11]Фрасуляк С. Ремесло повстанця: зб. праць підполковника УПА Степана Фрасуляка-Хмеля / [упоряд. і наук. ред.: Р. Забілий] ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Галузевий держ. архів Служби безпеки України, Центр досліджень визвольного руху. — Л., 2007. — С.  116.

[12] Літопис УПА. — Т. 43: Боротьба з аґентурою: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині 1946-1948, кн. 1. — Торонто ; Л., 2006. — С. 1048.

[13] Лико І. («Скала», «Богдан»). На грані мрії і дійсности: спогади підпільника ; На грані двох світів: Спогади. 1945-1955. — Торонто ; Л., 2002. — С. 115. — (Літопис УПА ; т. 37).

[14] Літопис УПА. Нова серія. — Т. 2 : Волинь і Полісся: УПА та запілля. Документи і матеріали. — К. ; Торонто, 1999. — С. 63.

[15] Лико І. («Скала», «Богдан»). На грані мрії і дійсности: спогади підпільника. — С. 153.

[16] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 23, арк. 168.

[17] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 28, арк. 101.

[18] Архів Центру досліджень визвольного руху, ф. 8, т. 12, спр. 2, арк. 48-55. 

[19] Літопис УПА. — Т. 13 : Перемищина — Перемиський курінь, кн. 1: Денник відділу «Бурлаки» (Володимира Щигельського). — Торонто, 1986. — С. 243.

[20] Лико І. («Скала», «Богдан»). На грані мрії і дійсности: спогади підпільника. — С. 66.

[21] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 20., арк. 227.

[22] ГДА СБУ, ф. 6, спр.75390фп, т. 1, арк. 75.

[23] Петренко Р. («Юрко», «Омелько»). За Україну, за її волю. Спогади / ред. Г. Петренко. — Торонто ; Л.1997. — С. 167. — (Літопис УПА ; т. 27).

[24] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 20, арк. 23.

[25] Літопис УПА. Нова серія. — Т. 12. — С. 295.

[26] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 26, арк.183.

[27] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 66, арк. 266.

[28] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372. т. 89. арк. 67.

[29] Ніколаєва Н. Уляна Крюченко-«Оксана». — Торонто ; Л. : Літопис УПА, 2013. — С. 32 — (Літопис УПА. Серія «Події і люди» ; кн. 23).

[30] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 77, арк. 273.

[31] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 89, арк. 82.

[32] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 52, арк. 154.

[33] Літопис УПА. — Т. 44 : Боротьба з агентурою: протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині, 1946—1948, кн. 2. — Торонто ; Л., 2006. — С. 140.

[34] ГДА СБУ, спр. 372, т. 54, арк. 280.

[35] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 28, арк. 200.

[36] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 20, арк. 126.

[37] Савчин М. Тисяча доріг. Спогади жінки — учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. — К. : Смолоскип, 2003. — С. 98.

[38] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 22, арк. 547.

[39] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 29, арк. 378.

[40] Аудіоінтерв’ю з Д. Полюгою, записане 1 серпня 2006 р. — АЦДВР, ф. 39 (Колекція спогадів).

[41] АЦДВР, ф. 8, т. 2, спр. 13, арк. 79. 

[42] Лико І. («Скала», «Богдан»). На грані мрії і дійсности: спогади підпільника. — С. 156.

[43] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 22, арк. 484.

[44] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 22, арк. 492, 496.

[45] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 22, арк. 547.

[46] Коханська Г. «З Україною у серці». Спомини. — Л. ; Торонто, 2008. — С. 81. — (Літопис УПА. Серія «Бібліотека» ; т. 9).

[47] Літопис УПА. — Т. 44, кн. 2. — С. 918.

[48] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 55, арк. 133.

[49] Лико І. («Скала», «Богдан»). На грані мрії і дійсности: спогади підпільника. — С. 154.

[50] Іщук О., Іванченко В. Життєвий шлях Галини Голод — «Марти Гай». — Л. : Літопис УПА, 2010. — С. 48. — (Літопис УПА. Серія «Події і люди» ; кн. 10).

[51] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 89, арк. 86.

[52] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 22, арк. 496.

[53] АЦДВР, фонд Надії Мудрої (не впорядкований).

 

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!