Україна Модерна

// Оксана Мельник

 «Кожне суспільство творить певну ідеальну модель людини, і від того взірця залежить образ старості, її низька або висока вартість»[1]

Жорж Мінуа

Задум цієї статті з’явився на перетині культури та подій, які намагалися й намагаються далі закреслити, знищити якщо не українську культуру загалом, то її дискурсивних учасників. Під час першої бесіди в рамках відновленого літературного клубу «Кабінет» у новому просторі Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA» між Віктором Небораком і Тарасом Прохаськом на тему «Старіння інтелектуалів» (Львів, 12 березня 2015 р.) мимоволі зринула думка: ніхто з нас не впевнений, що його/її власна старість настане. Адже на той момент вона вже стала нездíйсненим і нездійснéнним етапом для наших знайомих і друзів, з якими ми повинні були старіти разом. Уперто дисонувало з моїми роздумами під час активних воєнних дій переконливе спостереження Філіпа Ар’єса про «’зникнення' старості», характерне для сучасної західної культури: мовляв, тепер ідеться про людину «в поважному віці», яка «дуже добре збереглася»[2]. Стереотипні образи (особливо ‒ закорінені у світі реклами та у сфері послуг) розривала реальність. Шматуючи особистий досвід, вона наштовхувала на розмисли про непоцінованість старості як періоду, що його нам самим треба буде здобути, вибороти.

Тож творчість Наталії Кобринської – з художніми візіями й письменницькими таємницями осмислення феномену старості – стала вдячним матеріалом для пошуків відповідей на новоявлені запитання, на потребу озирнутися назад і поміркувати, якою бачила старість авторка з минулого, що їй від останньої чверті ХІХ ст. судилося стати реформаторкою суспільної думки і практики письма.

Темами, які стосуються старості, цікавилися філософи ‒ від стародавніх до новітніх: Конфуцій, Гіппократ, Платон, Арістотель, Епікур, Ціцерон, Сенека, Діоген Лаертський; Р. Бекон, Ф. Бекон, М. Монтень; А. Шопенгауер, С. К’єркеґор, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Е. Фромм; В. Альперович, П. Гуревич, І. Жданова, Н. Рибакова[3]. У нечисленних дослідженнях, які написали українські філософи ‒ Л. Газнюк, Т. Коваль[4], М. Мовчан[5], О. Туренко, Н. Хамітов, ‒ явище старості конотує переважно з поняттям страху. Висвітлюють та позиціонують старість у літературі та культурі загалом, зокрема, польські колективні монографії та збірники матеріалів[6], індивідуальні дослідження Цезарія Росінського[7], Марека Шладовського[8], статті Малґожати Кшиштофік, Едити Пілат, Аґнєшки Чижак[9]. 2008 року відбулася всепольська конференція «Екзистенційний досвід старості в літературі» (м. Ополє); 2011 ‒ всепольська наукова конференція «Старість і інші екзистенційні проблеми давнішої та сучасної людини» в рамках циклу «Між літературою та медициною» (м. Люблін)[10]. Література з цього питання у різних царинах багата й різноманітна[11].

Проте важливо усвідомити, наскільки позірно видимими в буденному житті, а водночас і далі не прописаними в теоретико-літературному дискурсі залишаються вікові характеристики ‒ у першому випадку ‒ людей, у другому ‒ персонажів художніх текстів. При цьому, звернім увагу, зі слів Кетлін Вудворд, «<…> коли ми зустрічаємо когось, одне з перших розрізнень, яке ми робимо, так свідомо чи підсвідомо, як розрізнення статевої чи расової відмінності, є різниця віку [курсив авторки. ‒ О. М.] і, загальніше, ґенерації»[12].

Заслужена професорка з Англійського університету в Абердині Дженет Кінґ висловила актуальне спостереження щодо англійської літератури в підрозділі «Стають видимими» («Becoming Visible») своєї ширшої праці «Дискурси старіння в белетристиці й фемінізмі. Невидима жінка»: «Друга половина ХІХ століття побачила ріст жіночого руху, у якому старші жінки були активними й видимими. Така діяльність, однак, рідко відображається в художній творчості (fiction) цього періоду і, звичайно, не позитивно»[13]. На думку цієї дослідниці, карикатурні зображення старших жінок у тогочасному англійському письменстві «лише підтверджували домінантні медичний і соціологічний дискурси, які заклали основу для ідеологічної конструкції літніх жінок як небажаного надлишку, який найкраще відіслати до кутків віталень і тексту»[14]. Двадцятивосьмирічна Наталія Кобринська написала дебютне оповідання «Пані Шумінська» (1883) (уперше надруковане 1887 року в альманасі «Перший вінок», згодом перейменоване на «Дух часу») про майже шістдесятилітню жінку. Його головна героїня не є суспільно активною, проте її, як розуміємо, не усунуто «в куток» ‒ ні вітальні, ані ‒ що важливіше ‒ тексту.

Одне з запитань, які викликав у мене цей твір, – чи змогла авторка сказати про свій найболючіший екзистенційний досвід у символічному домі літератури? На відміну від Філіпа Лежена («Автобіографічний пакт», 1975), С. Дубровські вважав, що автофікція повинна відображати безсвідомий дискурс і асимілювати його: він становив привілейований носій істини і засіб «олітературнювання» водночас[15]. Своєю чергою, Жак Лекарм у статті «Романний вимисел і автобіографія» («Fiction romanesque et autobiographie», 1984) позиціонував автофікцію як «навмисну провокацію», в результаті якої постала непевна територія між автобіографічним пактом та романним пактом: «Так всередину чіткого розподілу між романом і автобіографією проникла можливість розмити його й перетворити сам пакт на привід для літературної гри»[16].

З одного боку, низку елементів першого оповідання Кобринська конструювала як протилежність до автобіографічних. З іншого, ‒ схильність письменниці до «самописання» підтвердила компонована на прохання Омеляна Огоновського «Автобіографія» (1893). На те, аби говорити про себе без приховування, пішло десять років. Аж у цьому пізнішому тексті «автобіографічний пакт» діяв так, як його означив Філіп Лежен[17]. У «Пані Шумінській» Наталія Кобринська знайшла можливість бути чесною у вираженні власного самовідчуття, причому відбувалося оголення і приховування водночас. Тут виявний ефект екстеріоризації особистісного через залучення автобіографічних деталей, а заразом відчутна «навмисна фікційність самовиписування [самовигадування. ‒ О. М.]», за Сержем Дубровські[18].

«Старість» першого жіночого персонажа Кобринської постає як вагома частина її «автобіографічного пакту». Вона почала писати після смерті чоловіка – Теофіла Кобринського. Людина, коли втрачає близького, відчуває себе емоційно старою. Вона схильна рефлексувати на тему, що було б, якби той, із ким збиралася прожити життя, не відійшов. І Кобринська вклала цей автобіографічний потяг у літературний текст: вона умовно допрожила життя дружини священика, але сховала свою інакшість (жінки, яка читає й мислить) за постать літньої пані, уявлення якої дисонують із «духом часу». Водночас ‒ поставила під сумнів образ старої людини як депозитарія знання, означила проблему довіри старшої генерації молодшій. У статті «Про первісну роль Товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р.» письменниця зазначала: «Жіноцтво, котре виключено з загальних і публічних справ, котре не займає жадного становиська, на котрім могло би мати вплив на загал і спосібність заявити спільні потреби свого життя [виокремлення авторки. ‒ О. М.], повинно тим більше триматися літератури і відшукувати в ній вираз тих потреб і вимогів»[19]. Це твердження підказує, що в «Дух часу» Н. Кобринська внесла «дух часу»: пані Шумінська ‒ попадя, якою сама Кобринська б не стала; її внучка хоче стати вчителькою. Протиставлення поколінь слугує на цьому зрізі посиленню протилежності ідей. Погляди Шумінської ‒ старі, зужиті (тож і належать старій жінці), внучка ‒ то, умовно, вона сама (Кобринська), нова людина з усвідомленими бажаннями. У художній твір мовби просочилася публічна заява непублічної доти жінки.

Дебютантка розвинула й важливу для себе на тодішньому часовому зрізі тему бездомності, якої не оминула потім ув «Автобіографії»: «Розстала-м ся з Софією [Окуневською] і, бездомна [курсив мій. ‒ О. М.] і зломана нещастям, вернула-м назад під батьківську стріху»[20]. Дім, із якого Н. Кобринська вибралася по смерті чоловіка-священика, ‒ реальний; дім, до якого її запросили, дім практики письма ‒ символічний і великою мірою «чоловічий», у ньому ще треба було «обжити» собі свою частину. Таким чином Кобринська «переселилася» з маленького приватного у відкритий публічний простір.

У «Пані Шумінській» авторка перенесла нерозуміння із зовнішнього простору у простір дому, де воно набуло більшої гостроти. Адже непорозуміння між домашніми глибше ранять. Кобринська вдома була справжньою, була собою, вільною в судженнях[21]. Пошуки такої свободи пов’язані з творчістю, і тому також вона приписувала жіночому персонажеві деякі свої думки чи обставини у зміненому вигляді, це ‒ спосіб для неї побути собою, коли ніхто не здогадувався, повернути собі на період писання цього тексту важливу частину автентичного «я». Адже ключові ознаки дому ‒ «родинна атмосфера, справжність, щоденність, прихисток»[22].

Спочатку сама Н. Кобринська вимушено повернулася до дому свого дитинства, а потім ‒ у спогадах ‒ до батьківського дому повернулася її героїня. «Зазвичай думаємо про дім, враховуючи образи дитинства, які залюблено зберігаємо в пам’яті й у мрії», ‒ зазначив Адам Ворковський[23]. Для пані Шумінської її власний будинок після одруження був фортецею, що вмістила достатній для існування світ: «В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над те, що входило в єго об’єм»[24]. Для самої авторки на час написання тексту засадничою, мабуть, була метафізична функція дому ‒ «визначення центру, що упорядковує навколишній світ»[25]. Глибоку пов’язаність пані Шумінської з домом можна пояснити сумом за чаром світу її дитинства, а водночас для неї дім був єдиним «центром духовної орієнтації»[26], єдиним місцем, яке дарувало їй відчуття потрібності.

Вибір станової належності героїні не дивує, особливо, якщо звернутися до авторчиного пізнішого матеріалу «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах» (1887): «Наша інтелігентна жінка буде найпевніше донькою або з мами доньки священика. <…> Головна часть теперішньої світської інтелігенції ‒ то діти попівські <…>»[27]. Додатковими аргументами на користь літньої жінки-персонажа могли бути приватне уявлення Н. Кобринської про власну бабусю й авторитетність для неї голосу старшої жінки загалом. Так, в «Автобіографії» письменниця згадувала: «<…> жила при нас бабка – мати моєї матері ‒ личність так в нашій хаті, як в цілій родині, дуже поважана»[28]; у згаданій вище статті про українських жінок авторка не раз апелювала до спогадів бабусь про їхнє минуле, на які вона опиралася: «Старенькі бабусі розповідають <…>», «<…> за пам’яті наших бабусь <…>»[29]. Для Кобринської був важливим зв’язок поколінь, «горизонтальний зв’язок між жінками» (за Люс Іріґерей)[30], що відобразилося в конструюванні сюжетів навколо стосунків матері/доньки[31]. Проте очевидно, що вона вже відчувала ословлене в Мілени Рудницької явище ‒ не знану минулим століттям прірву «між старим і молодим жіночим поколінням»[32], зумовлену розвитком жіночого руху в останні десятиліття ХІХ ст.

Поїхавши після пережитої втрати з батьком ‒ послом до державної думи ‒ та іншими родичами до Відня, Наталія Кобринська здобула співрозмовника ‒ Остапа Терлецького[33]. Саме він узявся переконувати Кобринську почати писати («Про те, що говорите, і так, як говорите <…>»[34]), з їхніх щирих бесід, у яких майбутня письменниця нічого не приховувала, виник задум художнього тексту. В автобіографії авторка привідкрила спосіб появи твору про пані Шумінську через уявлювання собі персонажа: «Представила-м собі стару жінку в її відносинах до окружаючих обставин в такий спосіб, як би я розповіла про се Терлецькому. Таким чином вийшла моя “Шумінська” і заразом форма оповідання [курсив мій. ‒ О. М.[35]. Так із образу вимисленої (домисленої?) старшої пані почалася художньолітературна практика Кобринської, що була для неї засобом «впливати на розвій жіночого духа <…>, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків»»[36]. Доречне тут спостереження Беатрікс Бастль: «На перетині суспільної реальности з естетичною утопією відразу знаходить собі місце література, яка розвиває тему людського віку»[37]. Воднораз перший художній текст Н. Кобринської можна окреслити як «приховану автобіографію»[38], насамперед внутрішню, причому автобіографічні елементи постійно дистанціюються і приховуються[39].

Шумінська живе минулим, але по-справжньому її час, у якому їй було комфортно, закінчився з народженням дітей. На цей поріг теж варто подивитися крізь призму автобіографізму: сама авторка власних дітей не мала.

Напевно, для Н. Кобринської було великою спокусою «зупинитися на місці», «обіймати могилу», нікуди не рухатися, сказати, що все в житті вже відбулося, прийняти трагедію як символічний кінець. Така психологічна застиглість могла стати поштовхом до застиглого протиріччя пані Шумінської духові часу: вона не бажала змінюватися.

Дія в оповіданні розпочинається взимку, отож пора року символічно збіжна з віковим періодом старості. Пані Шумінська – жіночий персонаж, зображений спочатку начебто з домінуванням позитивів від зрілого віку, який має змогу відчути спокій, упевненість: «<...> замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві» [18]. Все «промовляє» на користь розміреності теперішнього життя пані Шумінської – вона дотримується певного розпорядку дня, сідає до монотонної роботи. Одностайність її занять не таїть у собі незадоволення, прудкість умілих пальців протиставлено колишній дитячій невмілості. Але чи це справді так?

Умовно твір тяжіє до тексту-портрета, іноді сімейного. Портрет, який подано відразу після пейзажної замальовки, мовби навмисно ілюструє міф про життя, ословлений у Беатрікс Бастль: «<...> кожна епоха має ще й власний вік, ХVІІ ст. – юність, ХІХ – дитинство і ХХ – отроцтво <…>»[40]. Власне, авторка відразу «увімкнула реверс», спогадування жінки про дитинство.

Маємо гендерне протиставлення чоловіка та жінки крізь психічну призму Шумінської: «“Хлопець щасливійший від дівчиниˮ, – говорила собі стиха. Вона порівнювала себе з мужем, батька з матір’ю та інших знакомих жінок насупротив мужчин, та щось, ніби укритий черв’як, точило її коло серця». Фізик Юліус Альтхаус наприкінці ХІХ століття засадничо розрізнював настання «чоловічої» та «жіночої» старості: «Похилий вік починається, як правило, з якого є винятки, у чоловіків близько шістдесяти років і в жінок після того, як зміна життя завершена»[41]. Під зміною життя мається на увазі закінчення дітородного періоду. «Тобто, ‒ уточнено в Дж. Кінґ, ‒ тоді як старість хронологічно визначена в чоловіків, вона біологічно зумовлена в жінок і настає раніше»[42]. Н. Кобринська намагалася накласти ці два виміри старості, зростити в один, позбавити жінку залежності лише від материнства. Чи не тому означено вік героїні, а пізніше зображено подібного до неї літнього суддю?

Продовження в дітях сповнювало пані Шумінську надією, саме з дітьми і внуками пов’язувала колись своє прийдешнє щастя [20]. Майбутнє ‒ щодо неї самої та дітей було в її уяві чітко спланованим. Одначе схилок людського віку в цьому оповіданні асоціюється в героїні з переважно негативним досвідом. Це досвід утрат і розчарувань, здобутий під час швидкого руху до смерті: «От так житє плине, <…> так спішиться до кінця, і як ті спущені ключки, лишає за собою сни, надії та дорогі серцю особи. <…> гірка судьба чоловіка! Чим довше жиє, тим більше смутків і страт вплітаєся в єго житє» [25‒26]. Пані Шумінська глибоко переживала «синдром порожнього гнізда» (за Едвардом Дж. Тільтом)[43], і тут варто вбачати поєднання та взаємопідсилення медичного погляду й ідеологеми жіночності другої половини ХІХ ст., згідно з якою жінка «створена і призначена для материнства»[44].

Героїня відрефлектовує дисонанс між власними надіями й очікуваннями та неминучими змінами, що розхитували її ідеальні плани. Апогей – згадка про зустріч із внучкою, донькою її померлої найстаршої доньки, і конфлікт із нею на ґрунті начебто абсурдного бажання стати вчителькою. Відтоді перекреслені не тільки сподівання Шумінської-матері, а й Шумінської-бабусі, своєрідне обрамлення дитинством втратило наївний флер. Дитинство старої жінки нічим не віщувало їй розчарувань від дитини-внучки, розчарувань старості, яка не розуміє молодості і дитинства іншої рідної людини. Закінчення процесу плетіння накладається на закінчення спогадування ‒ обидва натякають на кінець самої старої жінки: «На дротах лишилося лише кілька ключок. Нитка випружилася, Шумінська зв’язала послідню ключку, і нитка урвалася. Усему на світі приходить конець» [33].

Оповідання «Судія» написане 1884 року й уперше опубліковане в альманасі «Перший вінок» (1887). Під цією назвою твір друкувався у збірці «Дух часу» (1899). Мовби «потренувавшись» із панею Шумінською, Наталія Кобринська «приміряла» таку саму розповідну стратегію стосовно до чоловічої життєвої історії. На своєрідну диптиховість цих текстів налаштовує підказка авторки. Мовляв, І. Франко мав бажання після «Задля кусника хліба» помістити в журналі «Зоря» «Пані Шумінську», проте це суперечило задумові письменниці: «<…> я не хотіла саму “Шумінську” в світ пускати, бо зарисовала-м вже собі тоді була план до “Пана судії”, що разом потому в альманасі видала-м»[45]. Цій другій спробі авторка надавала більшого значення, про що свідчить її зауваження з анотованого бібліографічного покажчика власних творів «Оповідання і критики» (1893), складеного для О. Огоновського: «Наша критика трактує “П[ана] судію” дуже шаблоново, а я, признатися, дорожу тим тематом може ще більше, як тематом “П[ані] Шумінської”»[46].

Як і в першому творі, спогади старого судді починаються від дитинства («І забув він про свої літа, про сиву голову, поволі затирались свіжі вражіння і стали прикриватись якимись іншими, десь на дні душі схованими споминами» [71]). На формальну подібність «Духу часу» та «Судії» звернув увагу М. Легкий[47]. Хотілося б також акцентувати на зіставленні їхніх заголовків, але в першому варіанті («Пані Шумінська» / «Судія»): стосовно до жінки ‒ згідно з тогочасними традиціями ‒ Н. Кобринська назвала ім’я, щодо чоловіка ‒ фах, і це вже була якась визначальна характеристика, царина реалізації особистості[48].

Пам’ять обтяжує суддю, як довела до сліз пані Шумінську: «Страшна то хвиля, коли дух розвине за одним заходом цілий звій пам’яті і зіллє в одну краплю часу гіркі дії цілого житя…» [75]. Персонаж відчуває, що «ціле» життя позаду – і це усвідомлення не сповнює його радістю. Видаються доречними міркування А. Чижак про старість як час, «у якому виправдані знеохочення й апатія», а також «брак позитивної програми на майбутнє»[49]. Пориви й ідеали молодості довелося зрадити, щоб утримувати родину, лікувати дружину, вчити дітей, платнею стали докори й муки сумління [85]. Останнє речення ‒ «З давно погаслого в печі огню лишилась лиш купка сивого попелу» [86] ‒ начебто вже не про персонажа, та, як абсолютний кінець твору, воно символізує підсумок життя головного героя: на зміну запалу молодості прийшов попіл старості – ганебної, повної розчарувань у самому собі, без спокійного сну й умиротворених думок.

Для образів пані Шумінської та судді слушне міркування Михаїла Епштейна про те, що кожен вік у житті «складається з багатьох вікових періодів, які змінюють один одного за тією самою моделлю, за котрою ці вікові відтинки змінюються у масштабі цілого життя. Вік ‒ це фрактал, безконечно подільний фрагмент часу»[50].

В іншому оповіданні – «Старий годинник» (1905) – немає портрета старої людини, натомість є любовний опис старовинного предмета інтер’ру. Старості отця Олекси співзвучна «старість» мистецьки зробленого годинника: «Таким “недоторкаючимˮ був великий, старий годинник. Він стояв на високій ясеневій комоді, опертий на двох алебастрових стовпах. Над циферблатом, у шкляній скринці, було зеркало, від котрого вельми гарно відбивали червоні і сині квіти, як і білий, з моцно закрученою шиєю, лебідь, що ніби плавав по воді. Старий годинник ходив поволі, розважно, тихо і серйозно потакував, і всі у хаті обходилися з ним, як би з другим дідунем» [300]. Для внуки Калинки дідусь позачергово запускав годинник, щоби той грав для неї. Діти ставилися до годинника, як до живої істоти, тому його поломка (коли почав грати безперестанку), їх дуже налякала [301]. Водночас відчутна справжня повага внучки до дідуся: «Калинці сльози котилися з очей: “Що скажуть старші, а передусім дідуньо?” Пригнобляюча неміч огорнула всі серця» [301]. Годинник набуває антропоморфних рис, йому байдуже до дитячих переживань: «А старий глумиться, підскакує чардашом, крутить дрібненькою полькою» [301]. І знову дідуньо зумів «домовитися» з предметом, який відбиває час: йому вдалося повернути годинник до звичного ритму: «Старий відразу перестав грати, та лиш спокійно став будто би розповідати: “Так а так, так а так”…» [301]. Старий чоловік живе у всіх своїх вікових періодах, його час цілісний, тому він без негативних наслідків може його зупинити і запустити наново. Виникає думка про підвладність часу лише старій людині, у житті якої все найголовніше вже трапилося. Дітям не вдалося без шкоди зупинити час, тому що його перебіг більше їх змінює, вони не настільки накладають одне на одне минуле й сьогодення.

Діти, які танцюють під старий годинник старої людини, ‒ то ще й діти, які «належать» їй саме в той рідкісний момент (за текстом – лише раз на рік). Досвід пропонує їм набуті й перевірені, сталі (годинникові) правила (музику для танців). Текст Кобринської, знов-таки, оприявнює поколіннєву різницю у слідуванні цим традиційним настановам, які начебто повинні організовувати, впорядковувати життєвий триб.

До того ж, діти і їхнє бажання танцювати під годинникову музику ‒ це символ повернення в минуле, до часу безтурботності. Авторка ‒ тепер на рівні художньої деталі (а не композиційно-фабульної стратегії, як у раніших творах) ‒ моделює мотив часового повернення («зупиненого часу», «часового реверсу»). Тут оприявнено намагання ще і ще раз прокрутити щасливі миті. Танець дітей під музику викликає асоціації з моментами безтурботності, коли всі члени родини в зборі. Іншими словами, можна припустити, що в такий спосіб Наталія Кобринська «проговорювала» власне бажання повертатися до найбажанішого періоду, коли був живий її чоловік, насолоджуватися зупиненими, вирваними з часового потоку хвилинами. Збій у роботі годинника в рамках цієї гіпотези означає авторчине розуміння недієвості такого методу стосовно подолання особистої травми. З іншого боку, письменниця в образі старого священика, себто у персонажеві зі свого кола спілкування, втілила осягнене вже, напевно, власне спокійне ставлення до минулого, теперішнього і майбутнього, без жалю й остраху. Очевидно, вона дала собі раду з болючими споминами й може «озиратися» на власне минуле в розмовах, а потім «мандрувати» звідти назад у теперішнє, аби проектувати майбутнє.

Зв’язок повторів і травм можна пояснити з погляду психології. Представник юнгіанського психоаналізу Дональд Калшед[51] висновував, що травмована психіка продовжує травмувати себе через синдром нав’язливого повторення. Якщо йдеться про реальність, травмовані люди починають постійно виявляти себе в життєвих ситуаціях, у яких вони повторно травмуються[52], у письменницькому вимірі Н. Кобринська поміщала своїх героїв у такі ситуації повернення. Подолати травму допомагає «переживання, яке долає»[53] ‒ форма внутрішньої активності, спрямована на відновлення душевної рівноваги, втраченого сенсу життя та доцільності[54]. Актуалізація цього переживання відбувається в критичній ситуації травми, або «неможливості» (жити і самореалізуватися так, як це було до травми), за Ф. Василюком[55].

Передоручення своїх переживань старому персонажеві було для авторки способом створити необхідну часову дистанцію. Про важливі події стара людина говорить, як про минулі, коли пройшов «термін давності». Це був один зі способів подолання травматизму теперішнього часу, бо говорити в теперішньому для Кобринської означало продовжувати мовчати. Слово не могло б за силою дорівнятися занімінню. Сама авторка цим ніби каже собі самій, що колись, коли вона постаріє, її бездомність і несправджені сподівання на подальше спільне життя з Теофілом будуть спогадом, про який вона зможе говорити і зможе згадувати.

Маю припущення, чому перший твір (і не лише його) Наталія Кобринська скомпонувала як ретроспекцію. Мабуть, після травматичної для неї смерті чоловіка вона не схильна була будувати сюжети, спрямовані в майбутнє. Людина після втрати свого найближчого не приймає теперішнього або уникає розмови про нього, не може або й не хоче дивитися у прийдешнє, вона, так чи інак, повертається думками в минуле. Навіть якщо письменниця не поверталася у минуле в розмовах, її жіночий персонаж відбив внутрішню потребу ‒ продовжити на якийсь час на минулому зосереджуватися. Мої здогади базуються на свідченнях самої Н. Кобринської: «Тут наступив найстрашніший удар в моїм житті. Мій муж умер. <…> Я знаходилася в крайній розпуці. Крім пекучого болю, нічо більше не відчувала, і, крім мого нещастя, нічо мене більше не обходило»[56].

Хоч у авторки небагато старих людей (окрім згаданих – ще бабусі з образка «Янова» /1885/ й «казки» «Судільниці» /1894/[57]), їхню старість можна градуювати у часовому вимірі від похилого віку до дряхлості[58], при цьому представником останнього старечого періоду є героїня філософсько-психологічного імпресіоністичного ескізу[59] «Під конець життя (Психологічний нарис)»[60], на час опублікування якого самій авторці було 55 років. Старість бабусі у цьому творі страшна через бездіяльність, самотність, відчуття непотрібності й ненастанне очікування смерті, яка «підійшла» впритул. Сюжетно-фабульному та настроєвому рівням тексту суголосне окреслення жіночої старості, що належить Уолтерові Джонсону (1850 р.): це час тиші, «який поступово поглиблюється до мертвоти могили»[61].

Старенька столітня героїня боїться ночі через стійкі асоціації зі смертю: «День то житє, а ніч кидає на все таку мертву, глуху тишину. <…> Тишина то смерть, вічний сон» [№ 110]. Ба більше, персоніфікована смерть (біла тінь) їй ввижається, ці видіння ‒ лейтмотив ескізу, який організовує і наповнює його настроєм чекання та страху. Довгий вік жінки постає як акумуляція досвідів відходу багатьох близьких людей, а цвинтар ‒ як ненастанне нагадування про остаточне звуження простору живих і про наближення останнього часу.

Артикульовані у творі тілесні зміни бабусі ніби абсурдно споріднюють її з уявною тінню смерті, а насправді сигналізують їхнє зближення (психологічне «звикання») або наближення (у часі): «<...> вона так висока, як щипочка, змарніла і стала така легонька, що пух подушок підносить єї» [№ 110]. Людська старість виявна тут як немічність, знесилення: «<…> очі недомагають, руки трясуться і ціла якось прислабла <…>»; «Не раз мусить і палицею підпертися, і тогди все їй здається, що вона вибираєся вже десь в далеку, дуже далеку дорогу <…>» [№ 110]. Крім зовнішніх ознак старості, у тексті прописано внутрішні зміни, насамперед ‒ зникнення позитивних емоцій: «Радість, сміх – то звуки, що уже давно заніміли в єї душі. <…> а коли уста і складаються до сміху, то у серці радости нема; там все темно і мрачно, як на цвинтари» [№ 110].

Світлим і щемким моментом серед монологізованих спогадів старенької є зустріч зі старим дубом на колись рідному обійсті. Об’єднані віком, належали до старої природи, яка пережила рукотворні предмети, зокрема хату, будовану, коли бабця була дитиною.

На відміну від дому-фортеці пані Шумінської, хата столітньої жінки, у яку вона вкладала свою працю, «закорінює» її у світі живих («Кожда крихітка того майна якби прив’язувала єї до землі, прилипала до єї тіла і придержувала в нім душу <…>» [№ 110]). У зв’язку з роздумами над матеріальними благами бабця рефлектує над своїми моральними рисами, зокрема, над більшою колись щедрістю, якій, можливо, завдячує своїм довголіттям [№ 110]. Певні вияви скупості варіюють у цьому ескізі стереотипне уявлення про жадібність, бездушність як негативні риси старих людей, хоча в інших текстах утілено й позитивні стереотипні характеристики людей похилого віку: доброту та співпереживання, мудрість і терплячість[62]. Героїня боїться здитиніти[63], стати приводом для сміху, помічає, що змінилося ставлення до неї – донька, молодий комірник «очевидки уважають, що вона стара, уже нічого не знає, не розуміє» [№ 110]. Образ-автоалюзія на «Старий годинник» – «<…> тихе напівзавмерле старе серце ковтало так голосно, як старий у куті годинник» [№ 111] – підсилює враження від похилого віку людини давньою деталлю інтер’єру, а також підказує, що розташування цього предмета в кутку символічно відповідає тому місцю, яке займає в житті інших персонажів бабуся.

Доживши майже до віку своєї першої героїні пані Шумінської, письменниця художньо осягнула немічну старість на межі зі смертю. У розглянутому ескізі проявився «темний бік процесу старіння», коли тілесна оболонка стала «структурою позбавлення волі», що маскує можливості самовираження[64]. Цей твір Кобринської акумулював найбільше негативних уявлень, пов’язаних зі старістю, а разом з тим умістив непереборну любов персонажа до життя. Дожити до цвітіння бузку навесні (про такий річний рубіж міркує старенька з сусідкою) ‒ це, символічно, почати новий рік життя після зими, коли все завмерло, коли відповідна пора для смерті. Авторка, свідомо чи позасвідомо, використала особливість психіки старших людей, а саме їхню кращу пам’ять на емоційно забарвлені події, аніж на емоційно нейтральні: «<…> коли час сприймається як обмежений, емоційний досвід переймає на себе першість <…>»[65].

У творах «Дух часу», «Судія» та «Під конець життя» порушено вагому екзистенційну проблему відповідальності за прожите життя. Лише старий суддя бачив причину розбіжності між своїми уявленнями про щасливу старість та своїм сьогоденням у власних вчинках і переступах, натомість обидві головні героїні екстеріоризували цього відповідального, містифікували його: то як «дух часу», антагоніста й руйнівника домашнього світу [27], то як абстрактну злу силу, яку можна звинуватити у зазіханні на фізичне існування [№ 112]. І в оповіданні «Дух часу», і в ескізі «Під конець життя» важливим фактором нещасливої старості є відсутність між літньою чи зовсім старою матерями та їхніми доньками «взаємного визнання» (за Джессікою Бенджамін), що передбачає «емоційне співналаштування, взаємний вплив, афективну взаємність, обмін станів розуму»[66].

Наталя Кобринська створила автофікційну візію старої жінки на порозі нового, інакшого життя. Таким чином вона увійшла в літературу: попрощалася з минулим і остаточно відкинула для себе майбутнє пані Шумінської, покинула замкнутий стереотипами дотогочасний простір. Жаль за минулим, озирання у часі авторка передала своїм персонажам, аби самій розвиватися.

 

Уперше в ширшому варіанті цю статтю опубліковано у збірнику: «Йшла не тільки з духом часу, але й перед ним»: Наталія Кобринська та літературний процес кінця ХІX–ХХ століття: Збірник наукових праць: До 160-річчя від дня народження Наталії Кобринської. До 90-річчя від часу заснування Союзу Українок Америки / НАН України. Інститут Івана Франка; Всеукраїнська громадська організація «Союз Українок»; [наук. й літ. ред.: М. Легкий, О. Мельник, А. Швець; відповід. ред. А. Швець; передм. М. Заяць; редкол.: Є. Нахлік (голова) та ін.]. – Львів, 2015. – C. 84–100. – (Серія «Літературознавчі студії»; вип. 22). © Оксана Мельник

У публікації використано зображення, запозичені із відкритих джерел. Листівки – з приватної колекції Андрія Захарків-Олійника.

_________________________

 

Оксана Мельник – кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України. Авторка монографії «Модерністський феномен Михайла Яцкова: канон та інтерпретація» (Київ : Наукова думка, 2011) та низки літературознавчих статей у фахових виданнях. Лауреат Премії імені Соломії Павличко за кращу новаторську статтю 2004 р. – «Слово, мовчання й тиша у комунікативній структурі текстів М. Яцкова» (Київська старовина. – 2004. – № 3). Основні напрями дослідження – український ранній модернізм, контактологія Івана Франка; синтез мистецтв у художньому письмі, антропологічні виміри літератури (зокрема, теми старості, тілесності, смерті у прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.). Живе і працює у Львові.

 

 
 

[1] Minois G. Historia starości. Od antyku do renesansu / przeł. K. Marczewska. ‒ Warszawa; Gdańsk: Oficyna Wydawnicza Volumen; Wydawnictwo Marabut, 1995. ‒ S. 18.

[2] Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории. Сб. ст. / Общ. ред и вступ. ст. О. С. Кона. ‒ Москва: Прогресс, 1977. ‒ С. 238.

[3] Див.: Мовчан М. Лабіринти страху старості: проблеми і перспективи // Гуманітарний вісник ЗДІА. ‒ 2013. ‒ № 53. ‒ С. 79; Bois J.-P. Historia starości. Т. 2. Оd Montaigne’a do pierwszych emerytur / przeł. [z fr.] K. Marczewska. ‒ Warszawa: Oficyna Wydawnicza Volumen; Wydawnictwo Marabut, 1996. ‒ 326 s.

[4] Коваль Т. Страх старості як чинник буття сучасної людини: автореф. дис. ... канд. філос. наук. ‒ Луганськ: [Б. в.], 2012. ‒ 20 с.

[5] Мовчан М. Лабіринти страху старості: проблеми і перспективи. ‒ С. 79‒90.

[6] Dojrzewanie do pełni życia. Starość w literaturze polskiej i obcej / Red.: S. Kruk, E. Flis-Czerniak. ‒ Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2006. – 659 s., [1] k. tabl. kolor. :il.; Egzystencjalne doświadczenie starości w literaturze / Pod red. A. Glenia, I. Jokiel, M. Szladowskiego. ‒ Opole: Wydawnictwo Uniwersytetu Opolskiego, 2008. ‒ 317 s.; Starość. Doświadczenie egzystencjalne, temat literacki, metafora kultury. Seria 1. Rozpoznania / Koncepcja i wstęp J. Ławski; red. nauk. A. Janicka, E. Wesołowska, G. Kowalski. ‒ Białystok: Uniwersytet w Białymstoku, 2013. ‒ 670 s. – (Naukowa Seria Wydawnicza «Czarny Romantyzm»); Starość. Wybór materiałów z VII Konferencji Pracowników Naukowych i Studentów Instytutu Nauk o Literaturze Polskiej UŚ / Pod red. A. Nawareckiego i A. Dziadka. ‒ Katowice: Górnośląska Macierz Kultury, 1995 ‒ 185, [1] s.

[8] Szladowski M. (Bez)senna egzystencja. Starość Józefa Ignacego Kraszewskiego / Red. i oprac. tomu A. Janicka / Zakład Badań Interdyscyplinarnych i Porównawczych «Wschód – Zachód», Wydział Filologiczny UwB; Narodowe Centrum Kultury. ‒ Białystok; Warszawa: [Б. в.], 2012. ‒ 161 s., [5] s. tabl. – (Naukowa Seria Wydawnicza «Czarny Romantyzm»).

[9] Krzysztofik M. Czas życia jako paradygmat kultury (starość). Stanisław Kołakowski Wiek ludzki (1584); Jan Protasowicz Konterfet człowieka starego (1597) // Ruch Literacki. ‒ 2012. ‒ № 6. – S. 679–698; Piłat E. Literacki motyw starośći ‒ nie dość często poruszany w realnym żyćiu // Z kraju. ‒ 2013. ‒ 17 grud.; Czyżak A. Wobec starości. Obrazy kresu życia w prozie lat dziewięćdziesiątych // Literatura polska 1990‒2000. T. 2 / Red. T. Cieślak, K. Pietrych. ‒ Kraków: Zielona Sowa, 2002. ‒ S. 138‒145.

[10] Między literaturą a medycyną. Część VIII. Starość i inne problemy egzystencjalne w badaniach interdyscyplinarnych / Pod red. E. Łoch, E. Flis-Czerniak, G. Wallnera, D. Piechoty. ‒ Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2014. ‒ 412 s.

[11] До прикладу, з погляду геронтології та психології її розглянуто у статтях: Strochmiałek J. Problematyka starości, śmierci i żałoby w refleksji teoretycznej // Edukacja Ustawiczna Dorosłych. ‒ 2010. ‒ № 1. ‒ S. 54; Cieślik A. Starość i śmierć w perspektywie psychologicznej // Współczesne wyzwania pracy socjalnej / Red. J. Kędzior, A. Ładyżyński. ‒ Wrocław: Adam Marszałek, 2006. ‒ S. 186‒198.

[12] Woodward K. Tribute to the Older Woman: Psychoanalysis, Feminism, and Ageism // Images of Aging. Cultural Representations of Later Life / Ed. M. Featherstone and A. Wernick. ‒ London; New York: Routledge, 1995. ‒ P. 84.

[13] King J. Crones, Viragos or Wise Women? Discourses of Female Ageing 1850–1900 // King J. Discourses of Ageing in Fiction and Feminism. The Invisible woman. ‒ London: Palgrave Macmillan, 2013. ‒ P. 3. 

[14] Ibidem.

[16] Там само.

[17] Лежён Ф. В защиту автобиографии. Эссе разных лет / Пер. и вступ. Б. Дубина // Иностранная литература. ‒ 2000. ‒ № 4.

[18] Doubrovsky S. Autobiographie/vérité/psychanalyse // Doubrovsky S. Autobiographiques: de Cornelle à Sartre. – Paris: Presses universitaires de France, 1988. – P. 69.

[19] Кобринська Н. Вибрані твори. ‒ Київ: Дніпро, 1980. ‒ С. 300.

[20] Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. ‒ Київ: Дніпро, 1980. ‒ С. 320.

[21] Workowski A. Dom jako miejsce istnienia człowieka // Zeszyty Karmelitańskie. ‒ 2005. ‒ № 1.

[22] Там само.

[23] Там само.

[24] Кобринська Н. Дух часу. Оповідання, повість. ‒ Львів: Каменяр, 1990. ‒ С. 27. ‒ Покликаючись далі на це видання в тексті, подаю у квадратових дужках номер сторінки.

[25] Workowski A. Dom jako miejsce istnienia człowieka.

[26] Workowski A. Dom jako miejsce istnienia człowieka.

[27] Кобринська Н. Вибрані твори. ‒ С. 305.

[28] Там само. ‒ С. 316.

[29] Там само. ‒ С. 305.

[30] Див.: Woodward K. Tribute to the Older Woman: Psychoanalysis, Feminism, and Ageism. ‒ P. 85.

[31] Кетлін Вудворд згадує у своєму дослідженні працю Маріанни Гірш «Сюжет матері/доньки. Наратив, психоаналіз, фемінізм» (Hirsch M. The Mother/Daughter Plot. Narrative, Psychoanalysis, Feminism. ‒ Bloomington; Indianapolis: Indiana University Press, 1989. ‒ 254 s.). ‒ Див.: Woodward K. Tribute to the Older Woman: Psychoanalysis, Feminism, and Ageism. ‒ P. 85.

[32] Рудницька М. Матері і дочки // Рудницька М. Статті. Листи. Документи / Упоряд. М. Дядюк. – Львів: Вид-во Отців-Василіян «Місіонер», 1998. ‒ С. 75‒76.

[33] Кобринська Н. Автобіографія. ‒ С. 321.

[34] Там само.

[35] Кобринська Н. Вибрані твори. ‒ С. 378.

[36] Такими були мета і завдання «Товариства руських женщин» (1884), що його Н. Кобринська організувала в Станіславові (Там само. – С. 316; див.: Легкий М. Проза Наталії Кобринської (ідейно-естетична еволюція й поетика) // Українське літературознавство. ‒ 2012. ‒ Вип. 75. ‒ С. 95–115).

[37] Бастль Б. Вік. Новий час // Історія европейської ментальности / За ред. П. Дінцельбахера; пер. з нім. В. Кам’янець. ‒ Львів: Літопис, 2004. ‒ С. 267.

[38] Гончаренко Э. Творчество Джойса и модернизм 1900–1930 гг. – Днепропетровск: Наука и образование, 2000. – С. 142.

[39] Пор.: Гончарова Ю. «Портрет митця на схилі віку» Д. Хеллера: трансформація автобіографічного наративу в автопортреті-провокації // Англістика та американістика. ‒ 2015. ‒ Вип. 12. ‒ С. 170.

[40] Бастль Б. Вік. Новий час. ‒ С. 268.

[41] Цит. за: King J. Crones, Viragos or Wise Women? Discourses of Female Ageing 1850–1900. ‒ P. 9.

[42] Ibidem.

[43] Ibidem. ‒ P. 11.

[44] Ibidem. ‒ P. 9.

[45] Кобринська Н. Автобіографія. ‒ С. 322.

[46] Відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. – Ф. 161. – № 2. ‒ С. 2.

[47] Легкий М. Проза Наталії Кобринської (ідейно-естетична еволюція й поетика). ‒ С. 98.

[48] Порівняймо зі суголосним спостереженням Вірджинії Вулф над англійською розповідною літературою: «Про татів ми знаємо певні факти, щось, чим вони виділялися. Вони були солдатами або моряками; вони посідали ту чи іншу посаду, або видавали закони. Але що залишається від наших мам, бабусь, прабабусь? Нічого, крім легенд. <…> Ми нічого не знаємо про них, крім імені, дати одруження і кількости дітей [виокремлення курсивом мої. ‒ О. М.]» (Вулф В. Жінки та розповідна література // Ї. ‒ 2000. ‒ № 17. Ґендерні студії. ‒ С. 79).

[49] Czyżak A. Na starość. Szkice o literaturze przełomu tysiącleci. ‒ Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM, 2011. ‒ S. 77. – (Filologia Polska; № 124).

[51] Калшед Д. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа / Пер. с англ. ‒ Москва: Академический проект, 2007. ‒ 368 с.

[53] Пор. також: «Результатом внутрішньої роботи переживання стає усвідомлення в людини того, що сталося, а також осмислення всього свого життя, що призводить до зміни життєвих позицій, як можливості існування в новій реальності й адекватного подолання психічної травми» (Там само. ‒ С. 13).

[54] Василюк Ф. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуаций. ‒ Москва: Изд-во Московского ун-та, 1984. ‒ С. 5.

[55] Там само.

[56] Кобринська Н. Автобіографія. ‒ С. 320‒321.

[57] Уперше надрукована того самого року в журналі «Народ» (№ 20) під назвою «Відьма».

[58] Крайг Г. Психология развития: Учеб. пособие. 7-е междунар. изд. – Санкт-Петербург: Питер, 2003. ‒ С. 830‒833.

[59] Жанрове визначення М. Легкого (Легкий М. Проза Наталії Кобринської (ідейно-естетична еволюція й поетика). ‒ С. 111).

[60] Кобринська Н. Під конець житя (Психольоґічний нарис) / З Озаркевичів Наталія Кобринська // Діло. – 1910. – № 110, 111, 112. ‒ Покликаючись далі на цей твір у тексті статті, подаю у квадратових дужках число газети.

[61] Цит. за: King J. Crones, Viragos or Wise Women? Discourses of Female Ageing 1850–1900. ‒ P. 9.

[62] Коваль Т. Дихотомія духовності і страху старості у мистецькій практиці: ціннісний аспект // Вісник Житомирського державного університету. ‒ 2014. ‒ Вип. 1 (73). Філософські науки. ‒ С. 25.

[63] Пор.: «<…> потужним образом старості, який викликає заклопотаність, є поняття, що літні люди прямують до другого дитинства» (Featherstone M., Wernick A. Introduction // Images of Aging: Cultural Representations of Later Life / Edit. by M. Featherstone and A. Wernick. ‒ London; New York: Routledge, 2005. ‒ P. 7).

[64] Featherstone M., Wernick A. Introduction. ‒ P. 2.

[65] Charles ST. Aging and Emotional Memory: The Forgettable Nature of Negative Images for Older Adults / Journal of Experimental Psychology: General. ‒ 2003. ‒ Vol. 132. ‒ № 2. ‒ P. 310. 

[66] Цит. за: Woodward K. Tribute to the Older Woman: Psychoanalysis, Feminism, and Ageism. ‒ P. 92.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!