Відселяючи тіні
І раптом в голові промайнула думка: пам’ятники треба прибирати разом з п’єдесталами, бо інакше сенсу немає. Сама по собі статуя взагалі ні про що — саме п’єдестал є текстом.
Між реалізмом і символізмом
Читаючи український фейсбук, розумієш, що для багатьох сам факт встановлення пам’ятного знаку вже є достатнім. Ми маємо пам’ятати. Тому впізнавана за фотографією фігура вже є достатнім якорем пам’яті. На відміну від алегоричних меморіалів, сенс яких можна не зрозуміти, тут все ясно. І так пам’ять нібито закріплюється краще.
Між реалізмом і гіперреалізмом
Гіперреальне зображення війни може бути тільки жахливим. Якщо ми відстоюємо цінність створення гіперреалістичних зображень у контексті увічнення війни, варто відповісти на питання, чи погодилися би ми на увічнення в публічному просторі буквально точного зображення героїчної смерті?
Непорозуміння щодо порозуміння
«Порозуміння» — це в жодному разі не тотальна амністія. І немає єдиної «методички» перехідного правосуддя: кожна країна, яка проходить цей процес, розробляє власний механізм реалізації базових принципів. Були країни, які застосовували blanket amnesty після зміни політичного режиму. Але ніхто не змушує Україну йти тим самим шляхом.
Йодина мать з NLAW на плечах
Наразі українське суспільство продемонструвало готовність апропріювати радянський символ та переінтерпретувати його як оберіг сучасного Києва, який протистоїть російській навалі. І те, що ми спостерігаємо запеклі дискусії на тему перспектив такої апропріації, говорить, що ми не є суспільством, яке покірно споживає будь-яку ініціативу держави чи більшості.
Станцювати в Аушвіці
Навіщо мені ці водорозділи? Бо через них ставиш собі питання: «Хто має право?» Це питання постійно випливає в нашій воєнній реальності. У питаннях пам’яті — хто має право визначати, який пам’ятник ставити, який мурал створювати, як вулицю перейменовувати. Як поводитись в місцях пам’яті.
Ресентименти та пробачення
Найдивовижніше в діяльності Еви Кор — вона пробачила тих, хто скоїв проти неї злочин. Ева поїхала до Німеччини, де проголосила, що пробачає злочинців. Але зараз про обґрунтування, яке Ева Кор дає своєму жесту. Чим є для неї пробачення. Вона проговорила це дуже чітко та раціонально. І до цього важливо дослухатись
Комеморація війни: питання стратегії і тактики
Якщо згадати, що комеморативні практики існують для того, щоб об’єднувати людей спільними цінностями, лікувати біль та давати надію, то маємо визнати, що щось в нашому суспільстві наразі радикально провалюється. Поки ми доводимо необхідність створення стратегії комеморації та меморіалізації, провалюємось в тактиці.
Люди та свідчення: червоні лінії мапування памʼяті
Впевнена, що кожен та кожна після 24 лютого 2022 в якийсь момент включався в дискусію про межі публічного використання образів горя та зруйнованого життя. Ракетні удари розверзають назовні простори особистого життя, які стають жахливою сценою театру війни. Їх одночасно хочеться прикрити, сховати та… показати всьому світові: «Світе, нас вбивають!»
Оксана Довгополова: “Я зрозуміла, що ніколи не хочу повертатися в таку ситуацію, коли хтось буде визначати, які книжки мені читати, а які – ні”
Серію весняних життєписів історії продовжує розмова з одеською дослідницею Оксаною Довгополовою - докторкою філософських наук, професоркою кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, яка веде пошук в галузі філософії історії та Memory Studies. Учена ділиться історіями про непрості часи входження в науку у буремні 1990-і та про своїх наукових наставниць,
