Опінії- сторінка 12

Тих небайдужих, які у часи Голодомору допомагали людям та рятували їх від голодної смерті, називають Доброчинцями. Український інститут національної пам’яті порівнює їх із Праведниками народів світу, які рятували євреїв під час Голокосту.

У 1938 році нацисти просто поставили світ перед фактом «мирної аґресії». І цього ж року зʼявляється брошура Шульгіна «Аншлюс і ми». У брошурі Шульгін порівнює гітлерівський аншлюс Австрії до Німеччини з Переяславською Радою 1654 року.  Він вважає, що це — приклади добровільного об’єднання двох раніше розділених відгалужень одного народу в єдину державу. 

Ввести позитивні образи українців у фільм є для режисера таким самим відважним жестом, як і показати складність і поділеність єврейської громади, спробувати зрозуміти ортодоксальних євреїв і присвятити більшу частину фільму про Голокост життю, а не смерті. «Шттл», попри спокійний темп, — це фільм, який має амбіцію розповісти історію в радикально інший спосіб.

«Порозуміння» — це в жодному разі не тотальна амністія. І немає єдиної «методички» перехідного правосуддя: кожна країна, яка проходить цей процес, розробляє власний механізм реалізації базових принципів. Були країни, які застосовували blanket amnesty після зміни політичного режиму. Але ніхто не змушує Україну йти тим самим шляхом.

Росія нині чинить багато унікальних за своїм характером воєнних злочинів, які з легкістю можна довести, якщо не зациклюватися на намаганні обґрунтувати «нацистський характер» чинного путінського режиму та «голокост українців». 

Говорячи з людьми прикордоння, я роздумую радше над явищем рухомості кордонів, передусім символічних, які зумовлюють також дематеріалізацію фізичних, ніж над міґраційними процесами. Радше над тим, скільки явних і неявних кордонів було, є і буде на цих просторах.

Наразі українське суспільство продемонструвало готовність апропріювати радянський символ та переінтерпретувати його як оберіг сучасного Києва, який протистоїть російській навалі. І те, що ми спостерігаємо запеклі дискусії на тему перспектив такої апропріації, говорить, що ми не є суспільством, яке покірно споживає будь-яку ініціативу держави чи більшості.

Тож ми маємо лише місяць, щоби мобілізувати зусилля й підготувати для Фонду Макса Вебера не тільки переконливі аргументи щодо доцільності створення Німецького історичного інституту у Києві, але й запропонувати реальні практичні кроки щодо створення і роботи такого інституту в умовах війни. Тоді ймовірно ми матимемо якийсь шанс реалізації цього питання.

Навіщо мені ці водорозділи? Бо через них ставиш собі питання: «Хто має право?» Це питання постійно випливає в нашій воєнній реальності. У питаннях пам’яті — хто має право визначати, який пам’ятник ставити, який мурал створювати, як вулицю перейменовувати. Як поводитись в місцях пам’яті.

«Схвалення правоекстремістських висловлювань є високим у східних землях Німеччини. Ксенофобія та шовінізм особливо мають настільки високе схвалення на рівні окремих пунктів, що частка тих, хто відкидає окремі пункти, не досягає навіть половини респондентів; в окремих федеральних землях висловлювання з очевидно правоекстремістським змістом відкидають лише 20-30% опитаних».